Переселення
З 1956 по 1959 рік тривало будівництво нових сіл і переселення людей. Робота ця проводилась великими зусиллями місцевого населення під керівництвом обласної, районної партійних організацій, радянських органів, господарників, місцевих Рад.
Спочатку були створені бригади лісорубів, які розчищали дно майбутнього моря від лісів, дерев, чагарників. Згодом було дано вказівки будувати в степу нові села. Там виділялись площі, розбивались нові вулиці, садиби. Для кожного обійстя забивався кілочок з написом імені господаря. Відбувалося все дуже швидко: у квітні ще розбирали старі хати, а в жовтні справляли входини. Будували спільно - толокою.
В старому селі хати, здебільшого, стояли без фундаменту, з глиняною долівкою, під соломою. Переселенцям давали добрі гроші, на які можна було на новому місці побудувати добротну хату. Спочатку люди отримували аванс. Його розмір визначала спеціальна оціночна комісія, члени якої обмірювали споруди, рахували кількість дерев. Все заносили до оціночних актів, де вказувалась вартість всього господарства, знищувались насаджені пращурами дерева, загортались життєдайні колодязі, погреби. Не витримувало серце, ридала душа селян. Не бажаючи переселятись, дехто чекав до останнього, поки грядки не затоплювало водою.
Ось як згадує про переселення очевидець, 92-річний Сидір Завалко, уродженець села Самовиця:
«Слух, що нас будуть затоплювати, пішов ще на початку 1950-х. На Дніпрі будуватимуть гідроелектростанцію. Ми не повірили. Якось зійшлися люди біля контори. Один чоловік - ми його звали Нечипоренком - зняв шапку, перехрестився та й каже: "Такого не може бути. Тут наші діди й прадіди. Така краса: земля, луги, озера, ліси. І все це затопити?" А потім найперший і переселився до дочки в Черкаси. Я коли народився 1917-го, мати лежала зі мною на печі, а в хаті вода стояла по коліно. Навесні в нас завжди були паводки. Та люди не хотіли обжиті місця кидать. Переживали, чим будуть топити, на чому пектимуть хліб. Бо в нас унизу паливо було дармове: і дерево, і торф. А чим топити в степу? Самовицю переносили за 35 км, до урочища Баталого. Нове село на сесії сільради назвали Ленінським. Поділили кварталами 200 на 300 м. У червні 1956-го почали давати наділи. Кожному двору по 25 соток - 25 на 100 м, забили кілки. Де буде чий двір, кожен витягував із шапки бирку з номером кварталу й ділянки. Отут, де моя хата стоїть, вівса було по коліно. Ні річки, ні ставка, а вода - на глибині 18 метрів. Того року збудували 14 хат, наступного - 48, решту - впродовж 1958-1959-го. Для перших 11 учнів у Ленінському навчання організували в одній із хат. Поставили чотири парти - на кожен клас по одній. На стіну - дошку з фанери. Нову двоповерхову школу відкрили 1960-го. Затоплення тривало з весни до осені 1959 року. Коли вже воду почали пускать, їздили ми перевіряти, чи всі двори добре зачищені. Бо бувало таке, що розібрав хату, а солома залишилася. То ми палили ті купки. Якось улітку, пам'ятаю, поїхали туди підводою: я, голова колгоспу, їздовий, секретар парткому і будівельник. Туди їхали, по колодки було води. А назад - того самого дня - уже по дошку в підводі прибуло. Загрузли колеса. Повставали з підводи. Мокрі на берег вибралися. Частина людей із затоплених сіл подалися до Криму, на Миколаївщину, Херсонщину, Кіровоградщину й Одещину. Однак сімей без двох працездатних в інші області не переселяли. Деякі самовицькі поверталися в рідні краї, осідали в Ленінському. Та майже половина таки роз'їхалися. Ось учора ніч не спав, усе лічив, скільки хат на якому кутку в Самовиці було. На Завалківці, виявляється, їх було 90, а на Хоменківці тільки 20. Згадую, де чия стояла, як вулиця йшла. А ще ж були Соколівка, Коноплянка, Заровець.»
Людей розселяли не лише в степу понад Дніпром, а й по всій Україні. В деяких місцях людей селами переміщували в інші регіони.
Зараз багато науковців займаються вирішенням проблем, які виникли внаслідок побудови ГЕС на рівнинних територіях України. При обгрунтуванні доцільності створення та існування водосховищ необхідно ретельно все зважувати, класти на терези з однієї сторони переваги, а на другу чашу – недоліки.
Під воду пішли сакральні дніпровські береги, осередки древньої української цивілізації, старокозацькі вольності, колиски людської культури. Щезли найчарівніші краєвиди і ландшафти. В зону затоплення потрапили старовинні козацько-січові кладовища – пантеон нації. Загалом в Україні внаслідок будівництва гідроелектростанцій зазнало затоплення три тисячі храмів, десять тисяч цвинтарів, п’ять мільйонів могил. Зник унікальний природний комплекс дніпровських порогів – скелі, балки, острови. Водосховища повністю змінили природній режим великої річки: порушена течія, втрачена динаміка водообміну, виникли застійні зони, загублена здатність річки до самоочищення, різко помінялись фізичний і хімічний режими, поширилось цвітіння води. Якщо колись нашу найповноводнішу річку Дніпро пращури називали Борисфеном, що означало «сховище життєвих сил», то нині це дійсно – сховище-кладовище смертельних небезпек для населення, котре ще й на грані можливостей утримувати їх у собі. Зі створенням водосховищ виникли умови, сприятливі для розвитку нових видів бактерій, які зумовлюють специфічні захворювання людей і тварин.
Сьогодні гостро стоїть проблема захисту берегів Кременчуцького водосховища. У період весняної повені з території області стікає близько 60 % об’єму води, який тут формується.
Те, що у постановах партії та уряду називалося грандіозним «підкоренням природи», тріумфом науково-технічного прогресу, обернулося для України гострою екологічною проблемою: гниттям води, обваленням берегів, загибеллю риби. А для жителів затоплених поселень переселення стало болючою моральною раною, драмою всього життя. Родини переживали трагедію, адже на старому місці залишилися цілі покоління пращурів. Назавжди під воду йшли церкви, кладовища, луги й ліси. Із ними знищувалась частина людських душ.
З 1956 по 1959 рік тривало будівництво нових сіл і переселення людей. Робота ця проводилась великими зусиллями місцевого населення під керівництвом обласної, районної партійних організацій, радянських органів, господарників, місцевих Рад.
Спочатку були створені бригади лісорубів, які розчищали дно майбутнього моря від лісів, дерев, чагарників. Згодом було дано вказівки будувати в степу нові села. Там виділялись площі, розбивались нові вулиці, садиби. Для кожного обійстя забивався кілочок з написом імені господаря. Відбувалося все дуже швидко: у квітні ще розбирали старі хати, а в жовтні справляли входини. Будували спільно - толокою.
В старому селі хати, здебільшого, стояли без фундаменту, з глиняною долівкою, під соломою. Переселенцям давали добрі гроші, на які можна було на новому місці побудувати добротну хату. Спочатку люди отримували аванс. Його розмір визначала спеціальна оціночна комісія, члени якої обмірювали споруди, рахували кількість дерев. Все заносили до оціночних актів, де вказувалась вартість всього господарства, знищувались насаджені пращурами дерева, загортались життєдайні колодязі, погреби. Не витримувало серце, ридала душа селян. Не бажаючи переселятись, дехто чекав до останнього, поки грядки не затоплювало водою.
Ось як згадує про переселення очевидець, 92-річний Сидір Завалко, уродженець села Самовиця:
«Слух, що нас будуть затоплювати, пішов ще на початку 1950-х. На Дніпрі будуватимуть гідроелектростанцію. Ми не повірили. Якось зійшлися люди біля контори. Один чоловік - ми його звали Нечипоренком - зняв шапку, перехрестився та й каже: "Такого не може бути. Тут наші діди й прадіди. Така краса: земля, луги, озера, ліси. І все це затопити?" А потім найперший і переселився до дочки в Черкаси. Я коли народився 1917-го, мати лежала зі мною на печі, а в хаті вода стояла по коліно. Навесні в нас завжди були паводки. Та люди не хотіли обжиті місця кидать. Переживали, чим будуть топити, на чому пектимуть хліб. Бо в нас унизу паливо було дармове: і дерево, і торф. А чим топити в степу? Самовицю переносили за 35 км, до урочища Баталого. Нове село на сесії сільради назвали Ленінським. Поділили кварталами 200 на 300 м. У червні 1956-го почали давати наділи. Кожному двору по 25 соток - 25 на 100 м, забили кілки. Де буде чий двір, кожен витягував із шапки бирку з номером кварталу й ділянки. Отут, де моя хата стоїть, вівса було по коліно. Ні річки, ні ставка, а вода - на глибині 18 метрів. Того року збудували 14 хат, наступного - 48, решту - впродовж 1958-1959-го. Для перших 11 учнів у Ленінському навчання організували в одній із хат. Поставили чотири парти - на кожен клас по одній. На стіну - дошку з фанери. Нову двоповерхову школу відкрили 1960-го. Затоплення тривало з весни до осені 1959 року. Коли вже воду почали пускать, їздили ми перевіряти, чи всі двори добре зачищені. Бо бувало таке, що розібрав хату, а солома залишилася. То ми палили ті купки. Якось улітку, пам'ятаю, поїхали туди підводою: я, голова колгоспу, їздовий, секретар парткому і будівельник. Туди їхали, по колодки було води. А назад - того самого дня - уже по дошку в підводі прибуло. Загрузли колеса. Повставали з підводи. Мокрі на берег вибралися. Частина людей із затоплених сіл подалися до Криму, на Миколаївщину, Херсонщину, Кіровоградщину й Одещину. Однак сімей без двох працездатних в інші області не переселяли. Деякі самовицькі поверталися в рідні краї, осідали в Ленінському. Та майже половина таки роз'їхалися. Ось учора ніч не спав, усе лічив, скільки хат на якому кутку в Самовиці було. На Завалківці, виявляється, їх було 90, а на Хоменківці тільки 20. Згадую, де чия стояла, як вулиця йшла. А ще ж були Соколівка, Коноплянка, Заровець.»
Людей розселяли не лише в степу понад Дніпром, а й по всій Україні. В деяких місцях людей селами переміщували в інші регіони.
Зараз багато науковців займаються вирішенням проблем, які виникли внаслідок побудови ГЕС на рівнинних територіях України. При обгрунтуванні доцільності створення та існування водосховищ необхідно ретельно все зважувати, класти на терези з однієї сторони переваги, а на другу чашу – недоліки.
Під воду пішли сакральні дніпровські береги, осередки древньої української цивілізації, старокозацькі вольності, колиски людської культури. Щезли найчарівніші краєвиди і ландшафти. В зону затоплення потрапили старовинні козацько-січові кладовища – пантеон нації. Загалом в Україні внаслідок будівництва гідроелектростанцій зазнало затоплення три тисячі храмів, десять тисяч цвинтарів, п’ять мільйонів могил. Зник унікальний природний комплекс дніпровських порогів – скелі, балки, острови. Водосховища повністю змінили природній режим великої річки: порушена течія, втрачена динаміка водообміну, виникли застійні зони, загублена здатність річки до самоочищення, різко помінялись фізичний і хімічний режими, поширилось цвітіння води. Якщо колись нашу найповноводнішу річку Дніпро пращури називали Борисфеном, що означало «сховище життєвих сил», то нині це дійсно – сховище-кладовище смертельних небезпек для населення, котре ще й на грані можливостей утримувати їх у собі. Зі створенням водосховищ виникли умови, сприятливі для розвитку нових видів бактерій, які зумовлюють специфічні захворювання людей і тварин.
Сьогодні гостро стоїть проблема захисту берегів Кременчуцького водосховища. У період весняної повені з території області стікає близько 60 % об’єму води, який тут формується.
Те, що у постановах партії та уряду називалося грандіозним «підкоренням природи», тріумфом науково-технічного прогресу, обернулося для України гострою екологічною проблемою: гниттям води, обваленням берегів, загибеллю риби. А для жителів затоплених поселень переселення стало болючою моральною раною, драмою всього життя. Родини переживали трагедію, адже на старому місці залишилися цілі покоління пращурів. Назавжди під воду йшли церкви, кладовища, луги й ліси. Із ними знищувалась частина людських душ.
