| Главная » Статьи » Статті по темі сайту |
Історія села Ленінське
| На карті України в її центральній частині голубою стрічкою позначено Кременчуцьке водоймище, в народі так зване «Рукотворне море», яке утворено в результаті будівництва Кременчуцької ГЕС. З північного заходу цього велетенського (102 км вздовж і 80 км вшир) водоймища в нього врізається трикутником суша. В центрі основи цього трикутника позначено село Ленінське. Воно розташоване в степовій частині межиріччя Дніпра і Сули обабіч дороги Іркліїв – Лящівка. На схід від Ленінського у 7км – село Лящівка , на захід за 7 км – село Старий Коврай; на північний захід в 11 км –село Новоукраїнка, а на південний захід – село Жовтневе в 3 км . До Ірклієва 17 км , до селища Чорнобай – 34 км. Всі ці населені пункти входять до складу Чорнобаївського району Черкаської області. До Черкас від Ленінського 84 км. За 8 км від Ленінського пролягає автотраса Київ – Дніпропетровськ. Зв'язок села з усіма населеними пунктами через асфальтовані дороги . Утворене село Ленінське в результаті переселення із зони затоплення території тодішнього Іркліївського району Черкаської області в зв'язку з будівництвом Кременчуцької ГЕС в 1956-1960 роках. Підлягали переселенню із зони затоплення значні території, зокрема і Черкаської області в тому числі : - по Іркліївському району – 1750 дворів; - по Золотоніському – 1600 дворів; - по Черкаському – 1775 дворів; - по Чигиринському – 2000 дворів ; - по Чорнобаївському – 510 дворів Всього по названих районах - 7635 дворів, а по місту Черкаси – 400 будинків. З Іркліївського району планувалось переселити в Миколаївську область – 200 дворів, в Херсонську – 300 дворів, а також в Кіровоградську та в райони Черкаської області сотні селянських дворів. В зоні затоплення, в пониззі лівого берега Дніпра, у 8 – 9км на північний схід від Черкас знаходились села Самовиця, Більки, Мутихи. Жителі цих трьох сіл входили до складу колгоспу імені 18 з'їзду ВКП(б) і були переселені на землі свого колгоспу за 35 км в степ. Переселенці трьох сіл об'єдналися в одне село, якому дали назву «Ленінське». Офіційна дата заснування села є 25 червня 1956 року. В цей день розпочали будівництво своїх хат на новому місці громадяни Венгер Ярина Захарівна та Шемшур Антоніна Тимофіївна . Село Ленінське займає площу в 100 га, налічує в своєму складі 393 селянських дворів; електрифіковане, радіофіковане, діє водогін, телефонна станція на 100 абонномерів. На жаль не газифіковане ще й через 50 літ. В центрі села – парк і стадіон, побіля парку – сільський Будинок культури на 450 місць, перед ним пам'ятник В.І.Леніну, пам'ятний знак першим головам колгоспів. А навпроти через дорогу – двоповерхова школа із спортзалом і спортмайданчиком. Тут же, в центрі – будинок сільської ради з почтовим відділенням, поряд – фонтан, а далі – приміщення ФАПу, за ним – адмінбудинок, через дорогу від нього – дванадцятиквартирний житловий будинок. Далі по центральній вулиці – магазин, автобусна зупинка. Село потопає в зелені садків і декоративних насаджень, прямі заасфальтовані вулиці, ошатні будівлі справляють приємне враження у всіх, хто заїжджає в село чи проїжджає ним. При в'їзді в село із заходу праворуч – Меморіал Слави воїнам односельчанам, що загинули на фронтах у війні 1941 - 1945 роках . Це один з перших Обелісків на Україні, що встановлені в селах. Він був відкритий урочисто 7 листопада 1959 року. А в сільському парку – пам'ятник воїнам, що загинули, визволяючи села Самовиця, Більки, Мутихи від німецько-фашистських загарбників в 1943 році. Навпроти Меморіалу Слави – пам'ятний знак подіям голодомору 1932 - 1933 р.р. В 1967 році селу присвоєне звання «Село зразкового громадського порядку і високої культури», сільська рада нагороджена пам'ятними прапорами району, області; цінними подарунками. Проживає в селі станом на 1 січня 2006 року 747 мешканців, в тому числі чоловічої статі – 338, жіночої – 409. Нинішні жителі села завдячують тим, хто вклав велику працю в будівництво цього прекрасного села: своїм батькам і матерям, дідусям і бабусям. Це їх звитяжною працею створене це чудо – село серед степу. Це пам'ять вдячності і тим, хто очолював, організовував односельчан на цей трудовий подвиг. Серед них, і в першу чергу, голова сільської ради Завалко С. М., його наступники Калюжний М.М., Шемшур Н.Л.; голови колгоспу Костенко А.М., Лут І.А., Бабак В.В.; директор школи Сенько В.Я., десятки активістів села. На них лежала відповідальність за здійснення завдань по переселенню, вирішення виробничих питань, організація побуту жителів села, навчання і виховання дітей і молоді – всі важливі питання творення нового місця для життя. На 1 січня 1956 року (рік початку переселення) по даних погосподарського обліку Самовицької сільської ради (Мутихи і Більки на той час входили до складу Самовицької сільської ради) всього дворів селян було 663 з населенням 2682 особи. В тім числі по Самовиці – 312 дворів і 1278 осіб жителів, по Мутихах відповідно 191 двір і 764 особи жителів, по Більках – 160 дворів і 640 осіб . Всі двори селян, громадські та господарчого призначення будівлі підлягали перенесенню на нове місце і це було виконано. Водами рукотворного моря були затоплені значні території, що віками обживалися людьми і булі перлиною центрального Подніпров'я. Землі, на яких поселялись перші жителі Мутих, Самовиці, Більок і інших поселень пониззя Дніпра, були малодоступними для набігів різних загарбників, бо були захищені Дніпром і болотами та перелісками. Ліси пониззя Дніпра давали паливо і будівельний матеріал , а озера були багаті на рибу; незмірними були пасовища з багатими природними сіножатями. Була, хоч і невеликими ділянками, орна земля, придатна для ведення городництва, чи вирощування злаків. Все це вабило втікачів, особливо з Правобережжя, які й осідали в цій місцевості. Вони оголошували себе козаками, вільними від феодального гніту. Як свідчать документальні дані архівів і публікацій в пресі (зокрема Інституту рукописів Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, особистий фонд Кушніра-Марченка (Кость Федорович Кушнір-Марченко 1877-1958 р.р.), Держархіву, обласних Черкаського і Полтавського архівів, публікації газет – «Нова доба» за 08.02.2000 р., «Світлий шлях» за 12.10.2005 р. та інші) села Мутихи, Самовиця, Більки виникли в період Козаччини у XVII столітті як сторожові і оборонні пункти козаків Лівобережної України по водному рубежу Дніпра в середній його течії від впадання Сули в Дніпро і аж до Переяслава. На півдні, у гирлі річки Сули стояли міста-фортеці Київської Русі – Воїн, Жени, Римів і вгору по Сулі – Лубни, Снятин. Це був заслін від набігів кочівників. Пізніше, в XVII столітті, в цій місцевості утворилась спостережно- сигнальна лінія козаків яка тяглася від Посулля (де Сула впадала в Дніпро) до Переяслава по підвищенню пойми Дніпра через Жовнино, Демки, Іркліїв, Крутьки, Кропивну. Саме на крутих схилах лівобережної пойми Дніпра козаки споруджували спостережно-сигнальні вежі, а передові пости, козацькі дозори були в пониззі Дніпра. Із карти-атласа А.Яблоновського (видання Варшава-Вена 1889-1904 р.р.; ймовірно були і раніші видання) чітко визначилась перша лінія сторожових постів: Бубнов, Домантів, Линовськ, Панське, Дубинка, Самовиця, Більки, Мутихи, Котлів, Налісні, а друга лінія Чехівка, Червонохиженці, Митьки, Мойсенці, Пищики, Бузьки, Москаленки, Васютенці; і нарешті третя лінія саме Жовнине, Демки, Іркліїв, Крутьки, Кропивна. Всі пости-поселення (слободи) відносились до козацьких сотень і полків Ірклієва, Кропивни, Золотоноші, Переяслава хоч в ході подій полки і сотні, їх найменування, змінювались. В матеріалах «Киевская старина» 1883 р. (книга 12, стор. 568) зазначено: « ...многие без всякого права осадили новые слободы й называют их своими наследными ...» і далі подається перелік цих слобод. Точної дати про заснування сіл Мутихи, Самовиця, Більки в письмових джерелах не відзначено, але вказівки на їх існування разом з іншими навколишніми селами в письмових пам'ятках засвідчені. Так в люстрації від 1616 р. і повторно через 6 років, коли польська влада вела перепис нових слобод на Задніпров'ї в тім числі й на землях, що належали Черкаському замку, відмічено: «В Ірклієві слободі послушних боліє 50 домов, козаков боліє 400, в Кропивной послушних 60 домов, козаков боліє 200, і слобода Богушівка на Золотоноші домов послушних 5, козаков 40 і несколько хуторов побліже ко Днєпру Ліновскоє, Жєлєвково, Мутишино, Поново і Тарново». Ці перші поселення-слободи пізніше й стали селами, більшість з яких належала Іркліївської спершу сотні, а потім і козацького полку. Подібне відзначено і пізніше в «Киевской старине» (1883 р. книга 12, стор. 567 - 569), де сказано , що ті часи (на початку XVII століття) за 10-12 км від Ірклієва на лівому узбережжі Дніпра по обидва боки річки Золотоношки вже були такі поселення: «Мельників, Крутько, Митьок, Краснохижа, Вороний, Бузьків, Мойсін, Васюти, Котлів, Пищиків, Мутишин, Самовиця (виділене автором), Налісні, Старе...». Мутихи – одне з найстаріших сіл району побережжя. Йому археологи, що проводили розкопки в південній його частині, встановили за викопними рештками біля 800 років. За переказами назва «Мутихи» походить від водяної вирви (омут) що була поряд з поселенням в старому руслі (стариці) Дніпра, причому по цій території в кілометрі – двох у стариці були ще вирви (омути). «Ловив рибу в омутах, ходили рибалити на омути», – подібне таке вживання цього цього поняття в повсякденному обіході з часом видозмінилась в сучасне «Мутихи», втративши початкову голосну О і спростивши вимову. Село не розширювалось в своїй забудові, бо кожного року під час весняної повені на Дніпрі воно затоплювалось водою, а тому багато з жителів села шукали кращого місця поселення на пониззі. В селі була невеличка дерев'яна церква – храм Введення Святої Богородиці. В 1910 році була відкрита початкова школа. Більки, що були в кілометрі на північний захід від Мутих, по відношенню до останніх, були на вищому за рельєфом місці. За спогадами старожилів, назва пішла від того, що хати з окола білили (білі хати). Хоч таке характерним було для поселень на значній території України. Більки, як хутір, підпорядковувався адміністративно Самовицькій територіальній громаді, а по віросповідуванню належав до Мутихівського церковного приходу. На відстані кілометра в північно-західному напрямку від Більок заходилось село Самовиця. Самовиця – найбільше по території і кількості жителів село серед трьох (Самовиця, Мутихи, Більки). За легендою назва походить від імені козака Самка або від назви озера багатого на рибу, зокрема сомів, отож Сомовиця. Самко, як переповідають, був керівником іприкордонної застави козаків, який і був першим постійним поселенцем майбутньої свободи. Вірогідно спочатку поселення називали Самковиця, згодом трансформувалося в назву «Самовиця», яку подає в списку «Киевская старина» (1883 р., кн. 12, стор. 568). На західній околиці села простягалось велике озеро з назвою також Самовиця. Село перетинала невеличка річка Золотоноша, а по місцевому вона мала назву Рівець. Від цього праву частину села (за течією Рівця) називали «Заровець», а жителів цього кутка «заровчани». На лівому березі Рівця жили аборигени на прізвище Завалко. Припускають, що це прізвище своїми коренями походить від слова «вал, валок». Вал – це земляна захисна споруда, в тім числі й фортифікаційно-військова для захисту від нападників. Насипали вал козаки і він тягнувся від села Дубинка в напрямку до Мутих через Самовицю. За цим валом проживали перші поселенці. Один з найперших це той, що за валком, він же і найменувався Завалко, а куток села, де проживали Завалки, дістав назву «Завалківка». Крім Заровця, Завалківки ще виділялись інші три кутки села: Коноплянка, Соколівка, Хоменківка. Поширеними прізвищами жителів села були Завалко, Шемшур, Прітченко, Захарченко. В 1844 році в селі була збудована дерев'яна православна церква Святого Миколая (осіннього), яку в 30-х роках реконструювали в сільський будинок культури, що перенесений під час переселення (1957 рік) на степ, в нове село. В Генеральному слідстві Переяславського полку 1729-1730 рр. в Іркліївській сотні уже згадуються села Більки, Мутихи, Самовиця, як вільні козацькі поселення. Є матеріал про ці села і в Рум'янцевому описі України (1765-1769 рр.). Іркліївська козацька сотня була до 1648 в складі Кропивнянського козачого полку. В 1648 році було утворено Іркліївський козацький полк, а в 1649 році знов стала Іркліївська сотня. У майбутньому ще відновлювався Іркліївський козацький полк. В 1729-1791 рр. проведено «Генеральне следствіє» в маєтностях Переяславського полку. В складі Іркліївської сотні виявлено містечко Іркліїв, села Ревбинці, Чехівка, Краснохиженці, Більки, Самовиця, Мутишенці, Демки, Мойсенці, Бузьки, Пищики, Старе... «суть свободные, войсковые к диспозиции». Після знищення Запорізької Січі Катериною ІІ в 1775 році і в результаті трьох поділів Польщі, переподілили і землі України. До Росії відійшли Київське, Роменське, Брацлавське, Подільське воєводства, замість яких були утворені намісництва, а козаччина зникає. В період 1778-1782 рр. Золотоніський повіт, до якого входили села Іркліївської козацької сотні, входив до Київського намісництва, генерал-губернатором якого було призначено П.Л. Рум'янцева. Старшинська козача верхівка зрівнювалась з російським дворянством, а рядові козаки переходили в розряд державних селян, хоч соціальний статус козаків спершу зберігся. Але посилення феодального гніту і засилля старшин-феодалів було весь час після козаччини аж до кріпацтва, встановленого в 1783 році. В 1796 році намісництво було скасовано і утворено Малоросійську губернію, яка в 1803 році поділилась на Чернігівську і Полтавську. У 1797 році сьомого серпня Іркліївська козача сотня була поділена на три волості: Іркліївська, Васютинська, Мельниківська. До Іркліївської волості входили села Митьки, Демки, Мойсинці, Самовиця, Більки, Мутишенці. Детальній опис Лівобережжя (Дніпра) подає французький інженер-фортифікатор Боплан, що служив у польського короля, в своєму «Опісанії України», виданого в 1901 році. Згідно тодішнього адміністративно-територіального поділу, всі троє сіл Самовиця, Мутихи, Більки входили до складу Мойсенської волості Золотоніського повіту Полтавської губернії. Але в ході історичних подій після революції 1917 року і в період громадянської війни в Україні відбувались зміни в адміністративно-територіальному поділі краю. Зміни проводились і в мирний час за радянського періоду історії аж до 60-х років XX століття. А тому і села Самовиця, Мутихи, Більки в адміністративно-територіальному відношенні входили до різних адміністративних новоутворень. Замість повітів утворили округи і райони, що входили до округів. Так, в 1923 році (7.03.) було утворено Іркліївський район (у складі Золотоніського округу Полтавської губернії) з трьох придніпровських волостей бувшого Золотоніського повіту: Васютинської, Мойсенської, Мельниківської та північної частини Іркліївської волості. У червні 1925 року Іркліївський район віднесений до Черкаського округу, який у 1927 році перейменований у Шевченківський (Кременчуцької губернії). В складі Шевченківського округу район находився до 1930 року. Були ліквідовані губернії, а утворені області. З лютого по вересень 1937 року Іркліївський район входив до складу Київської області, а з 22.09.1937 до Полтавської. З 7.01.1954 року район входить до складу Черкаської області. З ліквідацією Іркліївського району в 1959 році всі села, крім Крутьок і Мельниківської сільської ради відійшли до Чорнобаївського району Черкаської області. В 1962 році чергові адміністративні зміни призвели до ліквідації Чорнобаївського району, вся територія якого віднесена до Золотоніського району. Так було до січня 1965 року, коли знову було відновлено Чорнобаївський район. З біллю в серці і сумом в душі зустріли люди звістку про переселення, бо вони ще не встигли повністю відбудувати і відродити спалені і зруйновані під час війни 1941-1945 рр. села. Так, із 646 будинків трьох сіл залишились вцілілі 126. А тепер потрібно було знову починати все спочатку. Треба було розібрати будівлі і перевезти їх та збудувати на новому місці серед степу на необжитому місці, залишаючи назавжди дорогі серцю прадідівські місця. То був важкий час, хоч держава і допомогала в переселенні. Одночасно з переселенням потрібно було вирішувати всі питання колгоспного виробництва. Колгосп був економічно міцним, одним з передових господарств району, області, країни. За вирощування високих врожаїв зернових, цукрових буряків, високих надоїв молока та значне виробництво м’яса колгосп імені 18 з'їзду ВКП(б) в 1967, 1969, 1971, 1974, 1980, 1981, роках завойовував право бути учасником Всесоюзної і Республіканської виставок передового досвіду в Москві та Києві, нагороджений Дипломами Виставки, преміями. В 1977 році колгосп нагороджений Прапором Міністерства сільського господарства СРСР та ВЦРПС за вирощення по 484 цнт. цукрових буряків з одного гектара на площі 210 га. А в 1980 році за досягнення високих показників у Республіканському та Всесоюзному змаганні колгосп нагороджений перехідним Червоним Прапором Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради, у 1981 році – Червоним Прапором ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС та ВЛКСМ, у 1982 році – Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради із занесенням на республіканську Дошку Пошани. За звитяжну працю високих урядових відзнак удостоєні 202 передовиків сільського господарства колгоспу. Так, Орденом Леніна нагороджені: Лут Іван Андрійович – двічі, Бурхацька Олександра Петрівна, Михновський Олексій Семенович, Чіпенко Василь Якимович, Водяник Антоніна Василівна; орденом Жовтневої революції – Лут Петро Федорович, Квас Семен Савович. Одинадцять колгоспників нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора, 18 трударів – Орденом « Знак Пошани». Довгий час (15 років) працював головою колгоспу односелець Лут Іван Андрійович, якому в 1971 році присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, його іменем названа одна з вулиць села. В 1990 році колгосп імені 18 з'їзду ВКП(б) було переіменовано в КСП «Дружба», в 2000 році КСП « Дружба» реорганізовано в ПСП « Дружба», яке в 2002 році ліквідовано і всі земельні і майнові паї членів ПСП « Дружба», згідно їх заяв, передано в СТОВ «Дніпро», яке очолює на даний час директор СТОВ « Дніпро» Душейко А.П. Як і в тисячах сіл України, в Ленінському живуть і працюють з надіями на краще майбутнє трудолюбиві люди. В ході опрацювання матеріалу використані дані Державного, обласних, колгоспного і сільської ради архівних записів, публікацій в газетах, записів і спогадів живих учасників та свідків – жителів села; ксерокопії карт даної місцевості. Над текстом працювали: Сенько М.Н. – учитель історії Ленінської СШ; Завалко С.М. – голова сільської ради; Лут П.П. – односельчанин (с. Мутихи) Сенько В.Я. – учитель, директор Ленінської СШ 04 липня 2006 року | |
| Просмотров: 3224 | Комментарии: 7 | Рейтинг: 5.0/3 |
| Всего комментариев: 1 | ||
| ||
