| Главная » Статьи » Статті по темі сайту |
«Я землі цієї паросток зелений»
| ВІДДІЛ ОСВІТИ ЧОРНОБАЇВСЬКОЇ РАЙОННОЇ ДАРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ РАЙОННИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ Ленінський навчально-виховний комплекс «Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів» Данько Антоніна Михайлівна Проект «Я землі цієї паросток зелений» Матеріали схвалено педагогічною радою НВК протокол від 31.01. 2012 р. №4 АНОТАЦІЯ Робота присвячена вихованню гуманного ставлення дитини до культурної спадщини, традицій та звичаїв рідного краю, вихованню патріотизму та громадянської свідомості, що перекликається з ідеями виховання великого гуманіста, педагога-новатора О.А.Захаренка. Проект містить цінний краєзнавчий матеріал про історичне минуле села Ленінського Чорнобаївського району Черкаської області, створення села, його людей, знайомить з їх традиціями та звичаями, розповідає про історію створення Ленінської школи та про сучасне село Ленінське. Даний матеріал може бути використаний широким колом читачів. ЗМІСТ Характеристика проекту………………………………4 – 6 Історичне минуле села…………………………………7 – 12 Створення села Ленінського………………………….13 – 34 Рідна школа: від витоків до сьогодення…………….35 – 44 Вагомий слід на землі…………………………………..45 – 55 Сучасне Ленінське………………………………………56 – 83 Література………………………………………………..84 ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОЕКТУ ТЕМА: «Я ЗЕМЛІ ЦІЄЇ ПАРОСТОК ЗЕЛЕНИЙ» Мета проекту: дослідити історію села; збагатитися знаннями про вихідців із села; познайомитись з історією створення рідної школи; виховувати на звичаях і традиціях села справжніх патріотів України Завдання проекту: – вивчити історичне минуле рідного села; – збагатитись знаннями про вихідців із села; – познайомитися з історією створення Ленінської школи; – прищеплювати любов до села, бажання наслідувати приклад старшого покоління. Очікувані результати: – збагачення знань учнів про історичне минуле села; – спонукання учнів до краєзнавчо-пошукової роботи; – знайомство учнів з людьми, які є гордістю села; – виготовлення теки: «На цій землі я народився»; – створення фотоальбому «Традиції і звичаї мого села»; – проведення виховного заходу «Горджуся я своїм селом» ЕТАПИ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЕКТУ I етап. Стратегія проекту На цьому етапі були визначені тема, мета проекту, навчальні предмети, зміст яких задіяно, вид проекту та його тривалість. II етап. Планування проекту Ознайомлення учнів із загальною темою і провідною проблемою. Вибір учнями тем групових проектів. Обдумування шляхів розв’язання проблеми. Формування груп для проведення дослідження. III етап. Реалізація проекту Складання учнями плану роботи над проектом. Визначення джерел інформації. Розподіл обов’язків щодо пошукової діяльності між учасниками проекту. Самостійна пошукова робота учнів. Група 1. Ключовим питанням було вивчення історії села Ленінського. Діти працювали з матеріалами архіву сільської ради, відвідали сільську бібліотеку, шукали інформацію в Інтернеті. Група 2. Учні брали інтерв’ю на тему «Спогади про переселення» у старших жителів села. Група 3. Учасники провели зустріч з першим директором Ленінської школи Сеньком Володимиром Якимовичем. Отримали інформацію про будівництво школи, її перших вчителів та учнів. Група 4. Діти цієї групи відвідали краєзнавчі кімнати при Ленінському НВК та сільському Будинку культури. Збагатилися знаннями про знатних людей села. Група 5. Четвертокласники відвідали найстарішого жителя села Ленінського, колишнього голову сільської ради Завалка Сидора Михайловича, який поділився спогадами про традиції та звичаї рідного Ленінського. Аналіз та обробка інформації. Виготовлення освітнього продукту. IV етап. Результати проекту. Під час роботи над проектом учні: 1) вчилися виділяти, аналізувати, синтезувати потрібний матеріал у великому потоці інформації; 2) набули досвіду спільної роботи у творчих групах; 3) оформили результати роботи в теку: «На цій землі я народився» 4) створили фотоальбом «Традиції та звичаї мого села»; 5) провели презентацію проекту( виховну годину: «Горджуся я своїм селом») 6) матеріали проекту опублікували в шкільній газеті «Лампочка».Випуск №4 від 22 січня 2012 року. Історія села Ленінське В центральній частині України широко розлилося Кременчуцьке море, створене волею і працею радянських людей. На західному березі суша трикутничком врізається у його води. В центрі цього трикутника і розташоване село Ленінське Чорнобаївського району, Черкаської області. Створене село Ленінське з трьох сіл пониззя Дніпра, а саме: Самовиці, Мутих, Більок в 1956 - 1960 роках. Всі ці три села підлягали затопленню і дійсно в 1960 році були затоплені водами Кременчуцького моря. А жителі цих сіл за допомогою держави переселилися в степ на землі свого колгоспу і тут заклали новий населений пункт, якому дали назву Ленінське. Села Самовиця, Мутихи, Більки до революції входили до складу Мойсенської волості Золотоніського повіту Полтавської губернії. Історія виникнення цих сіл сягає в XVII століття. Виникли ці поселення як сторожова охорона козаків Лівобережної України по водному рубежу Дніпра від ворожих нападів з півдня. Поселення ці відносились до козацьких сотень і полків, що містилися в Ірклієві, Кропивні, Золотоноші, Переяславі. Так, в генеральному слідстві Переяславського полку 1729-1730 p.p. в Іркліївській сотні вже згадуються села Більки, Самовиця і Мутихи як вільні козацькі поселення. Багатий матеріал про них дає Рум'янцевий опис України І765-І769 р.р. Придатної землі в трьох селах нараховувалось 2144 десятини. З встановленням кріпацтва і до самої Жовтневої революції більшість цих земель належала князям Кантакузеним, поміщикам Треблинському, Неплієві, Буряку, Гребенюку та місцевим дукам Олененкам і іншим. Майже половина селян була безземельною. У 1910 році за останнім земським переписом в трьох селах було 507 дворів і 2810 жителів, всі жінки і більша половина чоловіків були зовсім неписьменними. В ці часи люди займались рибальством, тваринництвом, косили сіно для худоби, плели корзини, ткали ліжники, сіяли коноплі, з яких виготовляли матеріал для одягу. Перші школи відкрилися у Самовиці в 1895 році, а в Мутихах - 1910 році. В школах тоді навчалися переважно діти багатіїв. Злидні та безземелля гнали селян – бідняків у Катеринославщину і Таврію шукати шматка хліба. А привозили звідти вони криваві мозолі. Ось чому багато бідноти пересилилось до Сибіру. * * * В буремні роки громадянської війни в цій місцевості відбувались жорстокі класові бої. Вони яскраво змальовані в повісті українського письменника, нашого земляка Івана Ле (Мойсі) "Юхим Кудря". В перші роки колективізації тут виникло кілька колгоспів, ініціаторами їх створення були харківський робітник – комуніст Цветков та місцеві активісти П. Д. Захарченко, А. Я. Шемшур, Д. С. Завалко, І. Ф. Штанько, М. С. Костенко, М. І. Суходольська, М. П. Коробка, М. М. Чіпенко, А. П. Короткий, С. І. Копил та інші. Першим головою колгоспу „Червоне побережжя”, який був створений в 1929 році, в с. Самовиця, був Петро Денисович Захарченко, Мутиський колгосп „Селянська стежка” очолював голова комнезаму Чіпенко Михайло Іванович, а Більківський „Червоний наддніпрянець” очолював перший голова Копил Степан Кастерович. * * * Та мирну працю радянських людей перервала війна. 22 червня 1941 року німецько – фашистські загарбники віроломно напали на нашу країну. На захист своєї Вітчизни піднявся увесь радянський народ. Пішли боронити рідний край і самовичани, більківці і мутихани. У вересні 1941 року територія сіл Самовиці, Більок, Мутих була окупована фашистськими військами. Почалися чорні дні фашистської окупації. Але жителі сіл вірили в перемогу Радянської Армії і довгожданий день визволення настав. 28 вересня 1943 року війська Другого Українського Фронту, під командуванням генерала Армії Конєва, звільнили села Самовиця, Більки, Мутихи від фашистської окупації. Першими ввійшли в с.Самовиця воїни батальйону гвардії майора Мельникова Віктора Григоровича. Великі втрати принесла війна трудящим сіл Самовиця, Більки, Мутихи. З війни не повернулося 237 односельців. Повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни 187 учасників бойових дій і зразу ж стали до мирної праці. Відступаючи, фашистські загарбники повністю спалили всі троє сіл.З 550 дворів вціліли лише 17 хат, були спалені всі громадські будівлі. У важких умовах довелось починати відбудовчі роботи. Та трудящі сіл Самовиці, Більок, Мутих, як і інших навколишніх сіл, відразу почали відбудову колгоспного господарства. Тим, в кого згоріли хати, доводилось жити в землянках. Але до роботи всі відносились добросовісно, бо добре розуміли, що перемога кується не тільки на фронтах Великої Вітчизняної війни. Незважаючи на відсутність техніки, тяглової сили, нестачу робочих рук, колгоспники всіх трьох сіл в 1943 – 1944 р.р. вже повністю освоїли орну землю і поступово заліковували рани війни. Перед Великою Вітчизняною війною слава про мутиський колгосп лунала далеко за межі району. Заслуженим авторитетом користувався голова колгоспу Короткий Артем Пилипович. Любили його колгоспники за те, що він був хорошим господарем і вмілим керівником. Колгосп „Селянська стежка” був названий на честь 18 з’їзду ВКП(б). І ось не менш вмілого господаря обирають колгоспники головою артілі – Кудя Мусія Васильовича. Колгосп з року в рік добивається високих виробничих показників, займає одне з перших місць району і області. За трудові успіхи артіль неодноразово стає учасником Всесоюзної с/г виставки, нагороджується дипломом І та П ступенів. А голову артілі колгоспники одностайно обирають депутатом Верховної Ради СРСР другого і третього скликання. З 50-х років колгосп їм. 18 з’їзду включає в себе (після укрупнення) Мутихи, Більки і Самовицю. В 1956 році в зв'язку з будівництвом Кременчуцької ГЕС колгоспники артілі їм. 18 з’їзду ВКП(б) переселились на степ. Чимало сил, енергії, творчої праці і свого здоров’я віддав Андрій Микитович Костенко, голова колгоспу, на якого випали часи переселення сіл на нове місце. Цікава історія назви нового села. Було це 20 вересня 1957 року. Зібралася сесія сільської ради. Обговорюється питання про те, яку назву дати новому селу. На сесію прибули не лише депутати, але й актив і рядові колгоспники. Буди різні пропозиції. Одні говорили назвати нове село „Степовим”, інші - "Нова Самовиця", треті – "Самбільмут" (перші склади назв Самовиця, Більки, Мутихи), "Вишневе", а депутат Василь Якович Ткаченко вніс пропозицію назвати новий населений пункт ім’ям В. І. Леніна, селом Ленінським. Пропозиція Ткаченка В. Я. припала до душі і була підтримана всіма депутатами та присутніми. Радянський уряд затвердив клопотання трудящих. Відтоді наше село називається Ленінське. Весною 1956 року першими побудували хати такі колгоспники Венгер Ярина, Шемшур Антонина П. та Шемшур Федір Кузьмович. (Зі спогадів жителя с. Ленінське С.М. Завалка) Мовиться про село Самовиця, колиску мого дитинства. Для нас, вихідців цього села, як і для всіх мешканців Придніпровської долини, тих, хто втратив свою малу Батьківщину через затоплення водами Кременчуцького водоймища, ця тема особливо болюча. Жаль Дніпра-Славути з його барвистими берегами, жаль села, яке було засноване козаками і існувало більше чотирьохсот років, та з’єднувалося з правим берегом дерев’яним мостом довжиною майже чотири тисячі метрів. Та всього цього не повернути. А можливо… Вклонімося сьогодні пам’яті минулих поколінь і помандруємо в історичне минуле села Самовиця. На багатодітній землі лівобережжя, неподалік Черкас, де нині гуляють хвилі рукотворної водойми, було розташоване село Самовиця. Лугові сінокоси, мішаний ліс, який слугував захисною смугою Дніпра – все це в своїй первозданній красі чарувало око. Щорічні паводки весною сприяли буйному росту трав, і, відповідно, багатим укосам, а попри все ще приносили багато й шкоди – руйнували будівлі, дороги та посіви озимини. Це змушувало селян будувати хати на підвищеннях і насипах. У паводковий період основним видом транспорту були човни та галяри. На галярах доставляли вантажі на затоплені місця, і одним з таких було урочище «Кучугури», так створювалися тимчасові табори. Воно, як пам’ятник затопленого місця, де було колись село, лежить серед моря і називається острів «Самовиця». Хати в селі будували з деревини, обмазували глиною і білили з середини та ззовні. Дах покривався очеретом, околотом, соломою, на якому любили гніздитися красені-лелеки. Мазка хати була трудомісткою роботою, а тому її виконували «толокою», тобто гуртом: рідні, друзі, сусіди. «Толока» вважалася справою почесною, її робили дружно, з піснями, а по закінченню прямо на землю стелили полотно і дружно сідали їсти. В хаті було 4-5 великих вікон, одне на печі та на вхідних дверях зверху віконце з трьох шибок Вхідні двері відкривалися засувом за допомогою довгого ключа, наступні двері вели з сіней в хату, де стояла піч на дерев’яних стовпах, на випадок великої повені. Піч займала одну четверту хати і служила не тільки для приготування їжі, обігріву хати, а й спальнею для дітей. Далі були двері в батьківську спальню. А між піччю і причілковою стіною стояв змайстрований з товстих дощок піл (нари), на якому спала сім’я покотом. Він був засланий рогозом, який служив замість матраца, та рядном. Село Самовиця було поділене на декілька кутків: Завалківське, Коноплянка, Соколівка, Хоменківка, Заровець. Серед них була велика незабудована площа десь 10 га, низина з піщаним грунтом, там же стояли два вітряки, церква Святого Миколая, яка при повені ніколи не затоплювалася водою, бо була на найвищому місці в селі. Майже кожен двір мав традиційну забудову: як правило, перед хатиною, що стояла центральним входом на південь, було конюшня з сінником і погребом. Одна будівля для домашньої худоби: корів, телят, овець та птиці. Неподалік від хати стояв великий сарай для сіна і снопів. Одяг виготовлявся вдома із домашнього полотна та сукна, взуття із саморобної шкіри. Святковим чоловічим одягом вважалася чумарка, штани та піджак з англійської матерії, а жіночий-кожушанка, корсет, пов’язка на голову, широка спідниця з дев’яти пілок, яка захищала нижню частину тіла від холоду, бо нижньої білизни, а тим більше штанів, в той час не носили. В харчуванні завжди були майже одноманітні страви: борщ, заправлений салом або олією, крута пшоняна каша та узвар із сушених груш-дичок. На сніданок та вечерю—супи, галушки, затірки і локшина. М’ясо було на столі тільки тоді, коли до Різдвяних свят кололи господарі кабанця. Навіть яйця варили на Великдень так, щоб кожен член сім’ї міг скуштувати по три яйця, серед яких повинно бути одне освячене. Всі молочні продукти та яйця продавали на ринку в Черкасах. Кожної неділі і на свята смажили соняшникове і гарбузове насіння, яке також ділилося порівну між усіма членами сім’ї, по стакану соняшникового і по півстакана гарбузового. Селяни з Самовиці займалися в основному вирощенням сільськогосподарської продукції—хліба та овочів, але були свої ковалі і будівельники, бондарі і шевці та стельмахи. Частина молодих людей грабарювали на будівництві і залізницях, їздили на «строк» до Таврії на літні роботи, де заробляли чоловіки—50 крб.,а жінки—40.Більшість селян були без землі біля будинків і мали наділи за 35км від села (на місці, де тепер Ленінське).Тож нелегко було її обробляти, і врожаї перевозити. Земля тоді не вдобрялася, то ж врожайність на цих землях була низькою. Не платили людям в той час ні пенсій, ні заробітних плат, жили за мізерні гроші, що вторгують на базарах. А сім’ї були великими—вісім-десять душ, а то й більше. В сім’ї Павла Кваса було аж п’ятнадцять осіб, а в Шемшура Платона—одинадцять. Коли вся сім’я збиралася обідати, їли з одної великої гончарної миски і не за великим столом, а за круглим низеньким, який ставився посеред хати, де кожен сім’янин сідав навколо нього на стільчику. Ніхто не починав їсти, поки батько не перехрестить страву. Це шанобливе ставлення дітей до своїх батьків, дідусів і бабусь було традицією кожної сім’ї. І коли вже дорослі діти заводили свої сім’ї і відходили від своїх батьків, то найменший син залишався з батьками, щоб доглядати за ними на старості. СПОГАДИ ПРО ПЕРЕСЕЛЕННЯ ЛУТ ГАННИ МИКОЛАЇВНИ Народилася я 1 липня 1937 року в селі Мутихи. Там закінчила семирічку і вже допомагала матері працювати в колгоспі на різних роботах( батько мій помер у 1945 році). Пам’ятаю, як вирощували табак: спочатку сіяли в парники, висаджували в землю в червні, коли закінчувалися паводки, потім кілька разів прополювали, зрубували і звозили до конюшні. Там розвішували на палицях, розрізавши стебло вздовж,і так залишали сушитися. Потім складали, пресували і готові тюки відправляли в Черкаси на тютюнову фабрику. Коли почалося переселення, наші родичі виїхали в Кіровоградську та Миколаївську області. Мати теж їздила, але там їй не сподобалося. В 1956 році я вийшла заміж, і вже разом з чоловіком у 1957 році розпочали будівництво нової хати тут, на степу. Люди допомагали ставити дошки, між які заливали суміш глини з соломою. Потім гарно втоптували. Коли суміш засихала, дошки приймали – і стіни готові. Одночасно будувалося багато людей. Всі допомагали один одному. На дошки була черга. Ми поспішили їх прийняти, а передня стіна не зовсім висохла, тому трохи похилилася. Довелося робити перепланування кімнат. Затирали і мазали вже самі з чоловіком. Влітку 1958 року ми переселилися в хату. Тут стала працювати в полі, в ланці Водяник Антоніни Василівни. Рахували колгоспникам трудодні, на які давали пшеницю, кукурудзу, просо, соняшник. В селі був уже млин і своя олійниця. В кінці року давали й гроші. В той час, в колгоспі, крім зернових, сіяли багато конопель. Їх косаркою косили, а в’зали вручну. Возили в Скородистик, мочили в річці, сортували( за високі і тонкі платили більше) і відправляли на коноплезавод. За першосортні коноплі платили «додаткову». Я пам’ятаю, на першу додаткову купила матерію і пошила плаття. Це було для мене таке свято! На згадку в ньому й сфотографувалася. СПОГАДИ ПРО ПЕРЕСЕЛЕННЯ КОСТЕНКА МИКОЛИ ДМИТРОВИЧА Народився я 10 листопада 1943 року в селі Самовиця Іркліївського району Полтавської області. Батько – Костенко Дмитро Мефодійович, мати – Костенко Марія Петрівна. Сім’я була багатодітна. Я добре пам’ятаю ті часи, коли було переселення. Напередодні спеціально на те уповноважені люди ходили і переписували майно, яке не можна було перевезти ( хату, сарай, криницю і т. д.). По тому перепису потім люди отримували так звані підйомні ( гроші ). Все майно, яке вже описали, потрібно було зруйнувати, а руїни зрівняти нарівні з землею. Колгосп надавав транспорт для перевезення. Під час переселення головою колгоспу був Костенко Андрій Микитович. Кладовища перевозили гробокопачі. Ними були люди – ув’язнені. Вони перевозили кістки людей, могили яких уже не доглядалися. А, в основному, люди старались перепоховати своїх родичів самостійно. Колгосп надавав допомогу різними будматеріалами, транспортом. На одну ліпку ( хату ), щоб залить фундамент, давалося 200 цеглин і один центнер цементу. Був у нас в колгоспі свій цегляний завод. Він розміщувався на хуторі, між свинарнею і вівчарнею. Щоб виготовити цеглу, глину місили кіньми, потім її накладали у форми і випалювали соломою. Пізніше цеглу стали завозити в колгосп із Москаленківського цегляного заводу. Її виписували людям. Коли будувалась хата, люди гуртувалися і допомагали один одному. Господарі, які хотіли збудувати хату, ходили і згукували людей, щоб ті допомогли чи то глину місити, чи мазати. Я також багато разів ходив і допомагав людям. Мазали спочатку горище, потім стіни, а потім підлогу. В селі енергію давали два дизелі-ДТ-54 і С-100 з 5 години ранку до 24 години. Як переїхали, було багато реманенту: кінні плуги, косарки, культиватори, борони, просапники, сівалки. Торговою точкою була авто лавка. Переселятися було надзвичайно важко, адже всі роботи доводилося виконувати водночас: і свої хати мазати, і колгоспні споруди зводити, і працювати в полі та на фермі. СПОГАДИ НАГОРНОЇ ГАЛИНИ МАКСИМІВНИ Народилась я 1937 року в селі Мутихи. Моя сім’я складалася з дев’яти осіб: мати, батько, 2 сестри і 4 брати. Переселяти нас почали в 1955 році, коли мені було 18 років. На той час я працювала на птахофермі, доглядала каченят, а потім – дояркою. Каченят, як і телят та корів, на фермі було дуже багато, тож відпочивати не доводилося, з ранку до вечора знаходилася якась робота. Тоді ще не було на фермі ні машин, ні тракторів, все робили вручну. Дім наш на низу був невеличким, а огород великим, до 50 соток. Але навесні, коли був паводок, увесь огород затоплювало, то саджати можна було лише у червні. Зате яким красивим було наше село влітку! Все в зелені, трава по пояс. Було в селі багато молоді. На вихідних збиралися разом, влаштовували танці, дівчата співали, а хлопці грали на гармошці. Коли всіх переселяли, я ще деякий час жила в Мутихах, адже треба було доглянути за телятами. Приїхавши в Ленінське, батьки обрали місце для майбутнього дому. Багато наших речей поперевозили з Мутих. В новому селі я працювала дояркою. Згодом перейшла працювати на тваринницьку ферму, що розташовувалась за Черкасами. Там і познайомилася з майбутнім своїм чоловіком. Коли він поїхав у відрядження до Казахстану, я відправилася за ним і залишилася там жити. Проживали в Цілинограді( тепер Астана). Спочатку нам дали вагончик, а через декілька років виділили квартиру. Там я працювала на швейній фабриці. Звичайно, дуже сумувала за рідним селом, родичами та друзями. Тому й повернулася на батьківщину СПОГАДИ ЗАХАРЧЕНКО ТЕТЯНИ СТЕПАНІВНИ Народилася я 9 січня 1941 року в селі Мутихи Іркліївського району Полтавської області, в родині хліборобів. Родина складалася з 8 чоловік: 3 сини (Олександр, Михайло, Віктор) та 3 дочки (Галина, Тетяна, Анастасія), батько - Степан, мати – Агафія. Закінчивши семирічку в селі Мутихи, працювала прибиральницею в школі, а потім телятницею, дояркою, свинаркою. А попросили в поле—пішла працювати в ланку. Пересилка почалася 1958 року і тривала три роки, по 1961 рік. За два-три роки до пересилки, ходили оглядачі, які розповідали людям про те, що незабаром буде пересилка, що тут буде все затоплене. Та ніхто не вірив. Згодом переписували і оцінювали майно. В кого хата була новіша, оцінювали менше, бо можна було щось розібрати і перевезти з собою. А в кого стара – давали добрі гроші. Людей із сіл Більки, Самовиця й Мутихи переселили разом в степ, в одне село. Чому саме сюди, в степ? Бо тут були наші землі, які ми обробляли. Під час переселення надавався безкоштовно транспорт. Будівельних матеріалів було вдосталь. За роботу бралися дружно, толокою. Ми збудували хату на околиці села. СПОГАДИ ЛУТ МАРІЇ МИХАЙЛІВНИ Я родом із села Самовиця. Народилася 4 серпня 1949 року. Переселення пам’ятаю. Ходили по хатах переписчики, переписували майно, оцінювали його. Це було в 1955 році. А в 1956 році почалися перші переселення. Самовиця знаходилася за Миньками, а Митьки—за Скородистиком. Я добре пам’ятаю велику воду, яка була весною 1957 року. Я тоді ходила в другий клас, і батько возив мене у школу човном( школа була на горбі). Ми переселились у 1958 році. Мій дядько, Костенко Андрій Микитович, на той час був головою колгоспу. Його сім’я переселилася першою. Щодня їздили на степ: батьки мазали хати, а ми (діти) чекали поки пообідають дорослі і дозволять нам доїдати. Самовицькі землі весь час були тут, де ми зараз живемо, а самовицький хутір – де зараз ферма. Ще пам’ятаю, як перевозили кладовище. Нас, дітей, звідти проганяли, а ми всерівно заглядали: кругом лежали біля могил кістки, черепи. Рідні їх складали і перевозили на степ. В Самовиці я закінчила чотири класи. Батьки не хотіли переселятися. Спочатку хотіли їхати в Черкаси, але пристали на умовляння дядька Андрія Микитовича і переїхали на степ. Переїхали в чорну хату, світла електричного ще не було. Сумували за річкою, лісом, луками, травою по плечі, які й до цього часу часом сняться. СПОГАДИ ЧІПЕНКО НІНИ ВАСИЛІВНИ На низу жили, як в раю. Така природа…Трава росла заввишки в півметра, сіна всім вистачало. А скільки різних ягід, фруктів! Ожина така соковита та велика! Все брали від природи. Топили лозою. От, пам’ятаю, підемо, нарубаємо лози, зв’яжемо в пучки і йдемо в колгосп просити волів, щоб перевезти додому. В кожному дворі були копанки з водою. Потрібно було поїти численну худобу: кіз, овець, свиней, корів. А як переїхали сюди, то перші роки трохи тримали корів, бо сіна понавозили з низу, а потім поздавали в колгосп. Там і млин був на воді. Човнами возили зерно. А як вода відходила, то й пішки ходили, мішки на плечах носили. На низу було недалеко від міста. Можна було видоїти корову та й піти в місто продати молоко чи сир, сметану. А на вторговані гроші купували все необхідне: сіль, сірники, гас, тюльку дітям. Важко було в роки війни та після неї. Одяг купували у спекулянтів з Гуцульщини, бо вони жили біля кордону, там все купували, а нам тут перепродували.З наукою було погано: із села тільки двоє навчалося. Не можна було нікуди піти з села, ні на яку роботу, бо паспортів тоді не було, а спеціальної справки з колгоспу не давали. Тримали людей при селі, бо потрібна була робоча сила, техніки ніякої тоді не було. Ще й податки різні платили.От народиться теля, і все воно вже не твоє: тільки виросте- забирають .Скільки б кури не знесли яєць, всі потрібно віддати. Бо державу треба було піднімати після війни. Був ще податок на малосімейність: якщо вже виповнилося 18 років, а дітей немає, то платили Почали переселятися в1956 році, з настанням тепла, щоб можна було жити на вулиці. Тракторами корчували дерева, зносили хати. Нам заплатили по 2-3 тисячі крб. На новому місці мали до зими побудувати хати й заселитися. Так і зимували в мокрих, тільки що помазаних хатах. Та й були вони маленькими, бо простору хату не було чим і топити. Питної води майже не було. Викопали кілька колодязів на все село. Біля них такі черги стояли цілий день! Якщо пізно чергу зайняв, то поки твоя дійде, то маєш саму глину черпати. Взимку топили сніг, аби було чим худобу напувати. Поки водопроводу не зробили, люди самі гуртувалися вулицями і копали криниці. Тільки пережили голод, війну, а тут це переселення. Хоч і важко було, та ми були молоді, завзяті. Вечорами ходили в клуб, співали, танцювали. А в неділю привозили кіно. Частіше самі робили постановки. Колгосп Ленінського не раз завойовував першість у змагай ні серед артілей району. Справжніми майстрами своєї справи зарекомендували себе свинарки Г. Д. Устименко, Я. О. Прітченко, Е. М. Нагорна, О. Е. Лагута; доярки М. І. Нагорна, О. С. Гам’янін, Т. М. Коробка; механізатори В. М. Прітченко, М. К. Нагорний, Святкін М. І.; ланкові О. Н. Литвиненко, Водяник А.В., та інші передовики. Село електрифіковане і радіофіковане, працює водопровід, міцно в побут входять пральні машини, телевізори. Через село прокладено бруківку, по вулицях з цементних плиток прокладаються тротуарні доріжки, завершено земляні роботи дороги Ленінське – Старий Коврай протяжністю 9 км, яка планується з твердим покриттям. Село бореться за звання зразкового побуту і культури. При в’їзді в село на стовпах арки на художньо оформлених стендах написи за що бореться колгосп, а зліва напис гласить: „Пам’ятай! Наше село бореться за звання комуністичного побуту, культури і зразкового громадського порядку!” Садиби колгоспники тримають у зразковому порядку, всі вони обнесені парканами з штахетника, хати завжди побілені, по вулицях проти садиб красуються ціле літо клумби квітів. Велику роботу проводить Виконком Ленінської сільської Ради очолюваний ось майже десятиріччя досвідченим головою С.М.Завалком. З ініціативи сільвиконкому кожного року проводиться конкурс на кращу садибу села. Як традиція конкурс проводиться в період підготовки до травневих свят, виробляються умови, широко оголошуються колгоспникам через вуличні комітети і депутатів. Перевірку робить культурно-побутова комісія і кожному не хочеться одержати незадовільну оцінку, таких і немає. Власникам кращих садиб видаються грамоти виконкому, а на паркані такої садиби прикріплюється дощечка з написом „Краща садиба села”, вручаються премії за кращу садибу – садовий інвентар, поштові скриньки і ін. Ленінському присуджено перехідний Червоний прапор райвиконкому. Сред сіл області Ленінське в 1963 році зайняло друге місце і одержало премію в сумі 700 крб, які використовуються повністю для поліпшення благоустрою села. Щороку в селі висаджуються 2 – 3 тисячі дерев декоративних і фруктових. В центрі села підноситься молодий парк, при в’їзді в село шумить молодий гайок. Всі дерева старанно побілені, обкопані. Село змінюється буквально на очах. А до послуг колгоспників, трудящих села фельдшерсько – акушерський пункт, поштове відділення з ощадкасою, сільський клуб, бібліотека, що налічує більше 9 тис. книг, баня, майстерня побутового обслуговування, дитячі ясла, магазини. В центрі села, в парку, розбито стадіон, будується приміщення нового будинку культури на 450 місць, який буде здано в експлуатацію в 1965 році до річниці Великого Жовтня. Живе, буяє нове село степовий красень. Рівні широкі вулиці в молодій парослі деревонасаджень, молоком облиті сади у весняному цвітінні. Росте село, а в ньому зростають і люди, з’являються нові обряди, встановлюються нові традиції. Нові обряди... Вони міцно входять в життя села. З’явилась на світ людина – в селі це подія. Сільська Рада турбується, щоб реєстрація новонародженого мала соціальний зміст. Батьків з немовлям запрошують до кімнати Щастя. Тут на них чекають почесні батьки і зустрічають батьків з хлібом – сіллю на рушнику. Хлібину вручають матері, а та в замін дає деревце чи пам’ятку – адресу, коли це проходить взимку, в якій записано, яке деревце й коли буде висаджено. Разом батьки, присутні направляються в парк і саджають деревце. Першу берізку на честь дочки Олі посадили тракторист Микола Іванович і доярка Надія Михайлівна Лути, а два дубки в одну ямку, на честь двійні Колі і Вані, посадили шофер Антон Миколайович та телятниця Надія Іванівна Устименки. Проводяться у селі і вечори слави, зустрічі з ветеранами колгоспного виробництва. Є чому повчитись і у першого тракториста С. Г. Богдана, І. А. Завалка, Р. Д. Андрущенка, І. Д. Захарченка, молоді села. Портрети цих найдостойніших людей на колгоспній „Дошці пошани” та алеї трудової слави трьох поколінь. Тут і ветерани колгоспного будівництва, і передовики колгоспного виробництва, комуністи, комсомольці і учні – відмінники місцевої школи. По – новому проводжають юнаків в армію. Йшов служити ветлікар Бондаренко Микола. На честь нього комсомольці скликали збори молоді. В урочистій обстановці оголосили подяку правління за чесну, сумлінну працю, вручили подарунок і дали заповідь йому: служити чесно радянському народові, оправдати високе довір'я колективу. Відчуваючи постійну увагу до них, люди стараються ще краще трудитись, повнити чашу достатку. Ще далеко на під’їзді до села око проїжджого зупиняє зір на обеліску, що височить справа від дороги при в’їзді в село. Вдень над обеліском виблискує золотом, а вночі електричним сяйвом – п’ятикутна, зірка. При дорозі на стовпі в оздобленій рамці напис великими літерами промовляє до кожного: Куди б не йшов, не їхав ти, А тут ось зупинись! Оцій могилі дорогій Всім серцем уклонись! На мармурових дошках по трьох гранях обеліска висічені імена 219 односельчан, які не повернулися з кривавої війни. На передній грані напис : „В пам’ять землякам – односельчанам, що загинули в боях за свободу і незалежність нашої Батьківщини в період Великої Вітчизняної вини 1941-1945 років. Споруджено жителям с. Ленінське в 1959 році”. Барельєфи розповідають, що були серед них і герої – піхотинці, і відважні танкісти, і горді соколи – льотчики, і славні моряки. Щороку 9 травня в День Свята Перемоги все село урочисто прикрашається. Глибоку шану віддати тим, хто відстояв щастя і свободу, приходять всі трудівники села, школярі. Проводиться урочистий мітинг вшанування пам'яті воїнам – односельчанам, воїнам, що загинули при звільненні села від фашистсько – німецьких загарбників. Це стало традицією, ввійшло в життя, як новий народний обряд. В 1967 році селу Ленінському присвоєно звання „Село зразкового громадського порядку та високої культури”, а працівникам виконкому сільської ради – „Колектив високої культури праці”. Виконком сільської ради на честь 50 – ти річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції нагороджений пам’ятними Прапорами області і району. Кімната Бойової Слави нагороджена республіканським Дипломом ІІ ступеня. Історія Ленінської школи нерозривно пов’язана з історією сіл Самовиця, Більки і Мутихи. На основі архівних матеріалів, в першу чергу церковних, ймовірно при церквах з кінця ХVІІ ст. були школи-класи для організації освіти дітей прихожан. Організаторами таких шкіл були попи, а вчителями , як правило, були дяки. Значно пізніше з’явились в школах і вчителі, що спеціально готувались до цієї праці в семінаріях, гімназіях. Дітей вчили читати, писати, рахувати, запам’ятовувати молитви закону Божого. В записах дослідника Кушніра-Марченка К.Ф. відзначено, що в селі Мутихи церква була ще в1684 р., але школи при ній не було ( в Мутихах школа з’явилася в 1910 р.). А в с.Самовиця церква була побудована в 1761 р. За Рум’янцевською ревізією відомо, що в 1767 р. при церкві вже була школа. В ній вчителював місцевий дяк, який навчав селянських дітей грамоти. А побудував школу при церкві місцевий багатій Клим Захарченко. В Самовицьку школу ходили діти і з сусідніх сіл, в тому числі і з Мутих. З часом в школі навчання припинилося. І лише в 1860 р. місцевий піп Орда відновив навчання . Уроки проводив в своїй хаті. Такого якісного навчання не було і в більших сусідніх селах. За освітню діяльність піп Орда отримав подяку від Полтавського архієрея. Після смерті Орди школа в селі знову занепала. Освітню діяльність продовжив місцевий дяк Михайло Фаворський, який відкрив школу в 1889 році в найнятій селянській хаті. Пізніше селяни власними силами збудували нову велику школу, яка проіснувала до Великої Вітчизняної війни. Ймовірно, з 1889р. школа була двокласною, а згодом – чотирикласною церковно-приходською. Про існування школи в с. Більки інформації немає. Можливо тому, що с.Більки з’явилося в кінці ХVІІ ст. В 1767 році в селі було всього 7 дворів. Жителі Більок більше уваги приділяли господарським справам, а не освіті. Отже, саме 1761 рік ( рік створення школи в с. Самовиця) можна вважати початком історії школи. На початку ХХ ст. в селі Самовиця діяла початкова школа. Так, у 1921 році завідуючою початкової школи і вчителькою була Віра Пилипівна Орлова-Киселівська. Разом з нею працювали в цій школі учителями Базилевич Наталія Ферапонтівна, Ільчінська Тетяна Василівна, Прітченко Наталія Паладіївна. В 1931 році на базі початкової школи в с.Самовиця відкрита семирічна школа. Першим директором семирічки був Кушнір. В школі працювали вчителі: Кушнір Галина Яківна, Савченко Пилип Никифорович, Мартиненко Олександр Никонович, Сергійчук Дмитро Сергійович, Сергійчук Лідія Іванівна. Пізніше директором школи був призначений Старченко Прохор Прохорович. Старченка П.П. на посту директора замінив Михно Андрій Васильович. Директорами Самовицької школи були в свій час Опаренко Іван Явтухович, Дубовик Олександр Васильович, Рожко Дем’ян Юхимович, Ворона Петро Максимович. Разом з ними працювали вчителями Пугач Іван Петрович, Брикса Килина Яківна, Битько Ганна Іванівна, Гонза Марія Семенівна, Дідик Іван Павлович, Петраш Федір Павлович, Чуприна Федір Федорович, Моляка Петро Корнійович, Ворона Іван Прокопович, Зубалій( Опаренко) Ганна Михайлівна, Ворона Петро Максимович, Копил Лавро Степанович, Заєць Василь Іванович, Шемшур Ольга Василівна, Зубалій Марія Михайлівна, Дубовик Федір Андрійович. В 1910 році була відкрита початкова школа в селі Мутихи, в якій першими вчителями були Ільчінська Лідія Василівна, Буткевич Зінаїда Олександрівна, Сапсай Парасковія Остапівна. Вперше в Більках початкова школа була відкрита в 1927 році. Після закінчення Мутихівської школи учні здобували семирічну освіту в Пищиківській, а Більківської — в Самовицькій семирічках. В 30-х роках у Самовицькій школі старшим піонервожатим був Завалко Сидір Михайлович. В роки Великої Вітчизняної війни школа тимчасово не працювала, навчання було призупинене. Більшість вчителів пішли на фронт захищати Батьківщину від загарбників. Історична довідка Вчителі, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни та закатовані гестапо під час німецької окупації: 1. Пугач Іван Петрович ( Самовицька школа) – загинув на фронті. 2. Дубовик Олександр Васильович ( Самовицька школа) – загинув на фронті. 3. Ворона Василь Максимович ( Самовицька школа) – закатований гестапо в 1942р. 4. Заєць Василь Максимович ( Самовицька школа) – загинув на фронті. 5. Антонович Семен Савович ( Мутихівська школа) – закатований гестапо в 1942 р. 6. Мартиненко Олександр Никонович ( Самовицька школа) – загинув на фронті. 7. Дідик Іван Павлович ( Самовицька школа) – загинув на фронті. 8. Храпко Павло Антонович ( Мутихівська школа ) – загинув на фронті. 9. Старченко Прохор Прохорович ( Самовицька школа) – закатований гестапо. В голодні повоєнні роки навчання відновилося. Класи були переповнені і складалися з дітей різного віку. В 1951 – 1952 н.р. в Самовицькій семирічній школі було до 250 учнів. П’ятий, шостий, сьомий класи були паралельними. Наприклад, в 7-А було 34 учні (кл.керівник Печериця Андрій Савович), а в 7-Б – 33 учні ( кл. керівник Михно Андрій Васильович). В 1951 р. директором Самовицької семирічки працював Кіпа Олександр Єрофійович. В 1956 році в зв’язку з будівництвом Кременчуцької ГЕС села Самовиця, Більки і Мутихи підлягали переселенню на землі свого колгоспу. Так з’явилось село Ленінське. Одним з основних завдань в новому селі була організація навчання дітей. Необхідно було знайти приміщення для занять. 21 листопада 1956 року в хаті Лут Катерини Наумівни розпочалося комбіноване навчання для 11 дітей 1-4 класів . Учителем цього комбінованого класу була призначена молода вчителька Лесечко Марія Никифорівна. Директором став Сенько Володимир Якимович, і був на цій посаді аж до 1994 року. Для 5-7 класів навчання проводилося у прифермівських хатах-гуртожитках з глиняною підлогою. Шкільні приміщення часто змінювались. Пізніше навчання 1-4 класів було перенесено в приміщення, де нині розміщується церква (вул. Дяченка). В 1959 році чотири класні кімнати, учительська, кабінет директора розміщувалися в колишньому приміщенні фельдшерсько-акушерського пункту (вул. Прітченка). В 1959 році школа називалася Ленінська восьмирічна загальноосвітня трудова політехнічна школа. 5 жовтня 1960 року було відкрите нове двоповерхове приміщення школи. Тоді це була подія загальносільського значення. Того ж дня учні, вчителі, працівники школи перенесли все шкільне обладнання в нову школу. На першому поверсі розмістилися 1-4 класи, майстерня, шкільна їдальня. На другому – інші класи, спортзал, шкільна бібліотека. За кожним класом був закріплений свій кабінет( кабінетна система з’явилася в 70-х роках ХХ ст.). Школа на той час була забезпечена на високому рівні технічним і методичним обладнанням. Перший випуск Ленінської восьмирічної школи відбувся в 1961 році. Випускників було 29. В 1960-1961 н. р. всього в школі було 140 учнів. Рішенням Державного комітету освіти СРСР від 1 вересня 1989 року Ленінську восьмирічну школу перейменовано в Ленінську неповну середню школу. Матеріальна і методична база школи дозволяла виконувати програму середньої школи. І тому рішенням Чорнобаївського РВК № 125 від 21.06.1990 року Ленінська неповна середня школа перейменована в середню. Необхідно було розширювати приміщення школи, переобладнувати і дообладнувати кабінети. В цьому допоміг колгосп під керівництвом Бабака В.В. В 1992-1993 р. р. було добудоване шкільне приміщення на рівні двох поверхів лівого крила шкільної будівлі. В 1994-1998 р.р. директором школи був Махиня Федір Федорович. В 1998 році змінено назву школи на загальноосвітню школу І-ІІІ ст. с. Ленінське. Директором призначена Кудь Віра Василівна. Систематично поповнювалась матеріально-технічна база школи. Так, уже в 2004 році навчальний заклад мав 7 сучасних комп’ютерів, телефакс, копіювальний апарат, кольоровий телевізор, озвучувальну апаратуру. В 2005 році рішенням сесії Чорнобаївської районної ради загальноосвітня школа І-ІІІ ст. перейменована в Ленінський навчально-виховний комплекс «Дошкільний навчальний заклад—загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів» . Навчально-виховний заклад—особливий заклад. Це ніби невеличка держава на території села, яка має свої правила, традиції, яка навчає працелюбних і чемних учнів. За особливі успіхи в навчанні в 1992 році випускниця нашої школи Устименко Світлана Василівна була нагороджена срібною медаллю, а в 2003 році Данько Оксана Василівна—золотою медаллю. НВК славиться відданими, кваліфікованими людьми, які в ньому працюють. Наполеглива і злагоджена робота увінчалася успіхами: - ІІІ місце в районному конкурсі «Школа року – 2003»; - І місце в районному конкурсі «Школа року – 2004»; - Почесна грамота за участь в обласному громадському огляді-конкурсі стану умов, охорони праці в установах і закладах освіти в 2005 році та належну роботу з охорони праці; - перемога в районному конкурсі «Школа року – 2007» в номінації «Школа— соціокультурний центр села». На сьогодні в НВК створені оптимальні умови для оволодіння знаннями і уміннями. Педагогічний колектив спрямовує свою діяльність на удосконалення навчально-виховного процесу, на виховання свідомої дисципліни, на формування патріота України та громадянина світу. Особливо приємно згадати сьогодні тих людей, чиї імена навічно вписалися в першу сторінку історії нашого села. Завалко Сидір Михайлович – перший голова сільської Ради новоствореного села. Майже 20 років свого творчого життя віддав Сидір Михайлович роботі в Раді. Ветеран війни і праці, персональний пенсіонер, Сидір Михайлович заслужив по праву бути почесним громадянином села Ленінського. Сидір Михайлович народився 16 лютого 1917 року в селі Самовиця Мойсинської волості в бідній хліборобській родині. Сидір Михайлович змалку звик до праці, охоче брався і до навчання. Спочатку закінчив початкову школу у Самовиці, потім - семирічку у Митьках. Трудовий шлях починав колгоспним їздовим, згодом - бригадиром шовківничої бригади, завідуючим клубом. Після трьохмісячних курсів культпрацівників був інспектором Іркліївського райвно по культурі, старшим піонервожатим у рідній школі, де вів ще й уроки фізкультури та військової справи. Навчався у Золотоніському педагогічному технікумі. Пізніше вступив до військового училища, яке закінчив у 1941 р. 19 червня Сидір Михайлович прийняв мінометний взвод, а 22 червня ворожі літаки вже бомбардували табір. Вперше його поранило в ногу і контузило ще на Дністрі. Другого поранення зазнав на Кіровоградщині. Останній госпіталь був у Грозному ( Чечено - Інгушетія), звідки його комісували інвалідом другої групи на милицях. Коли повернувся додому, у колгоспі його призначили бригадиром дорожньої бригади і головою ревкомісії, пізніше був завгоспом. А коли утворилося господарство ім. 18 з'їзду ВКП(б), став там секретарем парторганізації і заступником голови. Згодом його обрали головою сільської ради. Як керівника зразкового населеного пункту, Сидора Михайловича нагородили орденом ,,Знак Пошани”, його портрет заносили на районну Дошку пошани. Був депутатом кількох районних рад – Іркліївської, Золотоніської, Чорнобаївської. Має медалі ,,Ветеран праці”, ,, За відвагу”, ,,За оборону Кавказу”, ордени ,,Великої Вітчизняної війни І ступеня” та ,, Богдана Хмельницького”. І після виходу на персональну пенсію С.М.Завалко працював у колгоспі. Напередодні свого 90 - річного ювілею Сидір Михайлович написав книгу спогадів ,, Тернистий шлях, довжиною 90 років”. У ній є багато цікавого, мудрого і повчального. Володимир Якимович народився 28 липня 1931 року в с. Хорошках Сенчанського району Полтавської області в сім’ї колгоспників З 1939 р. по 1947 р. навчався у Хорошківській середній школі, а з 1947 р. о 1951 р. – у Лохвицькому педагогічному училищі, після закінчення якого отримав направлення на роботу в Самовицьку семирічну школу учителем історії та конституції. В 1952 році вступив до Черкаського державного педагогічного інституту на заочний відділ мовно – літературного факультету. З 1952 року по 1954 рік перебував у рядах Радянської Армії. В 1954 році присвоєно офіцерське звання і звільнено в запас, а з 1955 року відновлено на роботі. Володимир Якимович знову працює вчителем 5 – 7 класів Самовицької школи і продовжує навчання в педагогічному інституті. В 1957 році був призначений директором Самовицької семирічної школи, і на цій посаді пропрацював до 1994 року, пройшовши через всі реорганізації та зміни. З 1959 року і до 1992 року обирався депутатом сільської ради, був у складі виконкому. Сенько Володимир Якимович нагороджений медалями: «За доблесну працю», «Ветеран праці», «60 – річчя з дня Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945рр.», «Захиснику Вітчизни» та відзнакою «Переможець соцзмагання». Чимало сил, енергії, творчої праці і свого здоров’я віддав Андрій Микитович Костенко, голова правління в часи переселення сіл на нове місце. Андрій Микитович пройшов буремні роки Великої Вітчизняної Війни, ветеран праці. 20 років очолював правління колгоспу імені ХVІІІ з’їзду ВКП/б/ Лут Іван Андрійович. За трудові заслуги був нагороджений Орденом Леніна і Золотою Зіркою Героя соціалістичної праці. Народився 7 липня 1925 р. у селі Мутихи (зараз Ленінське) Чорнобаївського району Черкаської області у сім'ї селянина. У 1932 р. вступив до Мутиської початкової школи, де закінчив чотири класи. Навчання продовжив у Пищиківській неповно-середній школі, де закінчив сім класів. Трудову діяльність розпочав в 1939 р. рядовим колгоспником: збирав колоски, їздив на волах, конях. З 1943 р. служив у Харківському військовому окрузі. Згодом - курсант школи санінструкторів у місті Харкові. Після її закінчення - санінструктор 163-го запасного стрілецького полку. З лав Радянської Армії демобілізований у 1945 р. Повернувшись додому, став їздовим. З березня 1946 р. працює бригадиром рільничої бригади. В 1953 р. Івана Андрійовича обрано головою колгоспу імені Жданова (село Старий Коврай Чорнобаївського району). Згодом повернувся у рідний колгосп імені XVIII з'їзду ВКП(б), де виріс до керівника цього господарства, яке очолював понад 20 років. У 1959-1964 рр. навчався на заочному відділенні Тальянківського зоотехнічного технікуму. У 1971 р. Луту І.А. присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Нагороджений двома орденами Леніна (1958, 1971), двома орденами „Знак Пошани", багатьма медалями та Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Помер 9 грудня 1974 р. Похований у селі Ленінське. З 1975 по 1997 рік колгосп очолював Бабак Василь Васильович, 1939 року народження, вчений-агроном. Це в роки його вмілого керівництва (в 1977 році) колгосп був нагороджений Прапором Міністерства сільського господарства СРСР та ВЦРПС – за вирощення по 484 цнт. цукрових буряків з гектара. За досягнення високих показників у республіканському та Всесоюзному соціалістичному змаганні, колгосп у 1980 році нагороджено Перехідним Червоним прапором Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради, у 1981 році – ЦК КПРС, Ради Міністрів, ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ, в 1982 році – Ради Міністрів і Укрпрофради з занесенням на республіканську Дошку пошани. Колгосп неодноразово виходив переможцем соціалістичного змагання серед господарств району. 202 передовики с/г виробництва колгоспу нагороджені Урядовими нагородами. Орденом Леніна нагороджені: – ланковий по вирощуванню конопель Чіпенко Василь Якимович (нагороджений ще до війни); – доярка Бурхацька Олександра Петрівна Бурхацька О.П.(четверта зліва направо) серед депутатів сільської ради – завідуючий свино – товарною фермою Михновський Олексій Семенович – ланкова Водяник Антоніна Василівна Тракторист Квас Семен Савович та завфермою Лут Петро Федорович нагороджені орденом Жовтневої Революції. Одинадцять колгоспників нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора, 18 – орденом „Знак пошани”, 3 – орденом Трудової Слави третього ступеня. Багато колгоспників нагороджено різними медалями. 43 особи нагороджено знаком „Ударник п’ятирічки”, 148 – „Переможець соціалістичного змагання”. В останні роки в країні пройшли економічні реформи з заміною форми власності. В 1990 році колгосп імені 18 з’їзду ВКП(б) було перейменовано в КСП „Дружба”. Перебуваючи вже на заслуженому відпочинку Василь Васильович подбав про газифікацію села. Зараз у 200 оселях, 6 об’єктах СТОВ, школі і дитсадку горить блакитне паливо. З перших днів створення села працювали в ньому і: Шемшур Надія Федорівна – і до цього часу керує Ленінським фельдшерсько-акушерським пунктом; Лут Євдокія Іванівна – працювала інженером-землевпорядником сільської Ради; Бурхацький Лука Якович – працював ковалем тракторної бригади колгоспу, ветеран війни і праці, кавалер орденів Слави. Автобіографії цих людей тісно переплітаються зі сторінками історії села Ленінське. Долі цих людей, як і багатьох інших односельчан, пов’язані з розквітом села, зміцненням господарства, впровадженням в життя нових традицій, обрядів та свят. Горджуся я своїм селом, Його людьми, його красою Мені здається кожен дім В життя ввійшов творцем-героєм. Можливо скаже хто, Що це постійна вигадка відома, То хай загляне у серця – Героїв скільки в кожнім домі. А скільки їх було в бою, А скільки їх в майбутнім буде, У всіх геройство визнаю, Бо їх ніхто й ніколи не забуде. Я славлю край цей від душі За кожне серце полум’яне Спасибі Вам, товариші, Мої прославлені ОДНОСЕЛЬЧАНИ! Зараз село Ленінське займає стогектарну площу, являючи собою по формі чотирикутник, з прямими, широкими, обсадженими деревами вулицями. А їх у нас 10 – Більківська, Прітченка, Дяченка, Чапаєва, Самовицька, Кірова, Лута, Комсомольська, Жовтнева, Мутишенська. ВУЛИЦЯ КІРОВА Сьогодні в нашому селі проживає 663 особи. Налічується 404 двори. Найстаріший житель – Завалко Сидір Михайлович (1917 р.н.) Наймолодший житель – Шемшур Поліна Олексіївна (3.12.2011 р.н.) Зі словами привітання з 95-річним ювілеєм завітали учні 4 класу до Сидора Михайловича Завалка 16 лютого 2012 року Серед степів село моє чудове – Там на світанні запахи медові,– Теплом долонь зелених обійми, Бо в цьому краї виростали ми З любов’ю і ніжністю пишуть учні 4 класу про своє село і мріють, що воно стане, ще кращим Моє рідне село Я, хоч і навчаюся ще тільки в четвертову класі, але багато вже подорожувала з батьками. Я бачила багато різних міст і сіл. Та моє Ленінське – найкраще! Воно потопає в зелені влітку і весною, покривається білим пухом зимою, та зачаровує золотим блиском восени. Чепурні білі хатки по обидві сторони рівних асфальтованих вуличок ніби посміхаються до перехожих. А скільки різних квітів майорить в кожній господі! Мені найбільше подобаються рожеві мальви. Тому щовесни висаджую їх біля свого будинку. А ще чарують своїм запахом матіола і петунія, чорнобривці і айстри. Ніколи не залишу свого рідного села! Виросту, вивчуся на дизайнера і подбаю про те, щоб моє рідне Ленінське стало ще кращим. Учениця 4 класу Чіпенко Вероніка * * * Я щасливий, що народився в такому прекрасному селі! Тут народилися і мої батьки, які побудували будинок, посадили сад, виростили двох дітей, а зараз успішно працюють в рідному господарстві: тато—бригадиром тракторної бригади, а мама—обліковцем на МТФ. Тут все таке рідне! Всі знають одне одного, зустрівшись, радо вітаються. Село невеличке, площею в один квадратний кілометр. Всього налічує 400 дворів, в яких проживає 663 людей. В школі навчається 65 учнів. Школярі піклуються про красу свого села. Вони виходять на суботники, шефствують над пам’ятниками, в усьому допомагають старшим. Цієї весни випускники школи саджали алею з туй та самшиту біля сільського Будинку культури. Моє село стане ще красивішим! Учень 4 класу Лут Іван * * * На канікулах я часто відпочиваю в бабусі в місті. Там цікаво. Але проходить днів два-три, і мені вже хочеться повернутися додому в рідне село Ленінське до своїх батьків, сусідів, друзів. Адже тут все таке знайоме, рідне, дороге! Всі знають одне одного, спілкуються, запитують, як справи. З друзями можна пограти в цікаві ігри. Ми часто граємо в футбол. Нам цікаво разом, і не важливо хто виграв, хто програв. Перемагає завжди дружба. Вдома я ніколи не сумую. Є багато цікавих справ. Як і тато, мрію стати будівельником. Побудую в рідному селі спортивний комплекс! Учень 4 класу Сороковий Єгор * * * Моє рідне Ленінське красиве в любу пору року. Та мене найбільше зачаровує село, коли цвітуть вишні. Знаю з історії створення села, що його навіть хотіли назвати Вишневим. Село у весняні травневі дні тоне в білому цвітінні. По обидві сторони рівних асфальтованих доріг шикуються вишні-наречені в очікуванні казки. І, дійсно, ніби потрапляєш в казку, де все кришталево біле, світле і чисте. Вдихаєш аромат вишневих квітів—і завмираєш. Як любо навкруги! Село, моє рідне село! Я горджуся тобою! Учениця 4 класу Завалко Каміла * * * Моєму селу 55 років. Це мало, як для села. Іншим он по сто, триста, а то й більше. Село Ленінське молоде, красиве. Всі вулиці рівні, асфальтовані. Вздовж вулиць ростуть стрункі осокори, тополі. А біля будинків—вишні, яблуні, абрикоси, кущі калини, на яких вранці бринять краплинки роси. Кування зозулі, щебіт горобців, спів соловейків звеселяють душі односельців, які щодня поспішають на роботу в поле, на ферми, до школи, в контору, магазини, лікарню…В моєму селі шанують і поважають людей праці. Я теж, коли виросту, буду, як і мама та тато, працювати в рідному селі. Я щиро люблю своє село. Учениця 4 класу Костенко Ліна Будують нову вулицю в селі учні 4 класу поки що тільки на папері і мріють про те, що в селі буде і лісок, і ставок… Жителі села Ленінського свято бережуть традиції, започатковані ще з моменту створення самого села. Це: – урочистий запис новонароджених та висаджування деревця на їх честь; – урочисті проводи в армію; – вшанування ветеранів війни (День Перемоги ); – вшанування пам’яті жертв голодомору; –конкурс на кращу садибу; – вшанування ветеранів праці та кращих працівників господарства (День села) – шефство над пам’ятниками; – суботники по впорядкуванню сільського парку; –урочисті проводи на пенсію і т. ін. Учні місцевої школи є безпосередніми учасниками всіх заходів Наше рідне село У садах розцвіло, Зажили люди радо й багато Дуже просимо Вас: «Завітайте до нас – У нас є що гостям показати…» Слова і музика односельчанина Завалка Миколи Григоровича ЛІТЕРАТУРА 1. Зеленько М.Л. Чорнобаївщина. Роки і люди. – Черкаси, 2007. – 574 с. 2. Книга скорботи України. Черкаська обл. 2 том – К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга пам’яті України», 2004. – 293 с. 3. Матеріали архіву Ленінської сільської ради 4. Наш рідний край: Хрестоматія з історії Черкащини/ Упоряд. А.І.Кузьмінський, Г.В.Суховершко, В.Я.Чудновський. – К.: Молодь, 1993. – 368 с.:іл. 5. Приліпко М.В. Чорнобаївщина. Велична історія рідного краю (Від найдавніших часів до сьогодення). – Черкаси. Видавець Чабаненко Ю.А., 2008. – 538 с. | |
| Просмотров: 2581 | Комментарии: 19 | Рейтинг: 4.7/3 |
| Всего комментариев: 2 | |||
| |||
