"Особливості золотарського ремесла Лівобережжя Черкащини (за фондовою колекцією дукачів)"на Другій науково-практичній етнографічній конференції "Середня Наддніпрянщина: матеріальна і духовна культура" , липень 2010 року)
Унікальним явищем народного ювелірного мистецтва Лівобережної Черкащини назавжди залишились жіночі прикраси, серед яких дукачі були головним елементом, створюючи завершений та неповторний вигляд всього вбрання. Праця місцевих умільців золотарів – народних ювелірів ще недостатньо досліджена. Їхні витвори прикрашають музейні та приватні колекції і чекають на увагу науковців. Протягом тисячоліть прикраси – вироби українських митців виступають в ролі своєрідних знакових систем, що характерні для певних історичних періодів та певної спільноти людей, а також певних соціальних статусів їх власників, виконуючи магічну функцію амулетів і оберегів. З глибокої давнини їм приписувалась здатність відганяти відьомські чари і чаклунське шкідництво, зцілювати людину, давати силу, здоров’я та наснагу.
Золотарство Лівобережжя Черкащини— це чудовий комплекс жіночих прикрас: сережки, коралові намиста зі срібними рифами, дукачі з бантами, ланцюжки, хрестики. У поєднанні з традиційним народним одягом, стрічками, віночком або хусткою вони створювали органічно завершений народний костюм цього регіону. Головний елемент у комплексі жіночих прикрас складав дукач. Носили дукач на грудях під самою шиєю. і обов’язково в комплексі з намистом, ланцюжком, хрестиком. Цей комплект доповнювали сережки і персні, виконані в одному стилі. Намисто було найчастіше коралове в декілька рядків, іноді до 9-11. Досить часто коралі були перенизані з великими порожнистими срібними намистинами – "рифами”. Дукач "з бантом” висів над намистом під самою шиєю на широкій стрічці. І на завершення цієї "композиції” – ланцюжок складної конструкції.
Він мав довжину іноді до 1,7 м і пропускався двічі через два замочки, прикрашені різьбленням і емаллю. Кожний замочок маів по дві підвіски у вигляді дзвіночків. Краї дзвіночків прикрашала бахрома із шматочків тонкого срібного ланцюжка. Завдяки рухливості замочків, форму ланцюжка можна було міняти в залежності від смаку дівчат та жінок, що їх носили. Часто на верхній нитці ланцюжка висів срібний з емаллю хрестик. Саме дукач естетично та декоративно доповнював його і в той же час своєю специфікою і різноманіттям створював неповторні комплекси прикрас, що були характерними тільки для певної території їх поширення. А саме – для Лівобережжя Черкащини.
Дукачі України – це дивовижна гілка світового медальєрного мистецтва. Документи свідчать, що у ХУІІ-ХУІІІ ст. найбільше поширення дукати-дукачі мали у побуті заможних українок і, в першу чергу, з козацьких родин. Унікальна прикраса першої половини ХУІІ ст. з використанням монет зберігається у фондах Кам’янського державного історико-культурного заповідника. Основу її складає срібний ланцюжок довжиною 1320 мм із 722 кілець діаметром 12 мм, спаяних між собою методом кольчужної зв’язки в три кільця, до яких були прикріплені через отвір монети (збереглось три) польського карбування 1539, 1619, 1623 рр. Це один з найдавніших ювелірних виробів краю з використанням у нагрудній прикрасі монет. Про велике поширення дукачів у ХУІІІ ст. серед різних верств населення України свідчать ілюстрації до історичної праці О.І.Шафонського, на яких вони зображені в числі прикрас заможних паній, козачок, посполитих і простих селянок.
Перші українські банти до дукачів саме на території Лівобережної України і саме в козацькому середовищі могли з’явитись під впливом отримання козаками у ХУІІ ст. нагород, які носили на шиї на стрічці та оформлення російських високих державних нагород початку ХУІІІ ст. А вже сільські майстри-золотарі у ХІХ ст. для задоволення потреб тогочасних замовників і виробили такий комплекс металевих прикрас, що став невід’ємною частиною українського жіночого вбрання, мода на який зберігалася тривалий час. Тому здавна і до самих майстрів-ювелірів було особливе відношення. Так, поет кінця ХУІІ ст. Климентій Зіновіїв, називаючи їх вироби з золота небесними, відображає народні уявлення про небесні світила, що відтворюють у своїх роботах золотарі.
На Черкащині, як і в інших регіонах України, у ХІХ та на початку ХХ ст. дукачі були одним з головних елементів в комплексі жіночих прикрас. На Правобережжі Черкащини – це срібні чи золоті монети, які за спеціально прироблене вушко нанизували на кольоровий вовняний шнурок. Іноді такі дукачі прикріплювали до коралового намиста, а то і поєднували їх із срібними чи золотими хрестиками. Їх могло бути кілька або й цілий разок, інколи і два, і три в поєднанні з хрестиком та кораловим намистом. Дукачі Лівобережної Черкащини – це унікальна і неповторна прикраса представниць кожної козацької родини і чудовий мистецький витвір майстрів-ювелірів, які свідчать про високий рівень місцевого золотарства. Їх можна дослідити на цікавих зразках фондової колекції Черкаського обласного краєзнавчого музею та значних приватних зібраннях місцевих колекціонерів. Дукачі, як елемент жіночих прикрас, мають декілька аспектів дослідження, серед яких найбільший інтерес викликають ювелірні якості цих виробів, мистецький та художній рівень майстра та їх значення для жіноцтва лівобережної частини краю. В той же час саме ця цікава сторінка в розвитку українського ювелірного мистецтва досліджена явно недостатньо. Зокрема й  дукачі, що походять з Лівобережної Черкащини.
Значна колекція дукачів, яку протягом кількох десятиліть збирав черкаський краєзнавець О. Самков, спонукала його до записів розповідей ще живих майстрів або їхніх рідних. Цікаві спогади від мешканців Золотоніського та Чорнобаївського районів про традицію виготовлення та носіння дукачів були записані працівниками Черкаського обласного краєзнавчого музею Г.Корнієнко та В.Нестеренко у 1988-1989 рр. А знаковою подією стало створення у 1992 році виставки "Традиційний одяг Черкащини кінця ХІХ – початку ХХ ст." працівниками відділу етнографії Галиною та Миколою Корнієнками, де експонувались також і комплекси прикрас краю в тому числі і лівобережні.. Черкаський обласний краєзнавчий музей у своїй колекції дукачів, що походять з Лівобережжя, має практично всі види: плетений, рогатий і виділений окремо так званий "вереміївський". Всі вони місцевого виробництва і були передані до музею їхніми власниками у 70-80-х роках ХХ ст. Один з них, з села Чапаївка Золотоніського району, був придбаний разом з кораловим намистом. В музеї є також цікаві фотографії початку ХХ ст. дівчат у традиційному українському вбранні із повним комплектом прикрас, в тому числі і дукачами.
Лівобережна Черкащина складається з трьох районів: Чорнобаївського, Золотоніського і Драбівського. Разом вони на початку ХХ ст. займали приблизно 4/5 Золотоніського повіту Полтавської губернії. Якраз тут творчість сільських золотарів виявила себе особливо яскраво і неповторно. Хоча необхідно відразу зазначити, що навіть і на цій території у традиціях носіння дукачів були відмінності. Так, у сучасному Драбівському районі був змішаний звичай: частина дівчат і жінок носила їх з бантами, як у Чорнобаївському та Золотоніському районах, а частина – без них, як на решті Полтавщини. Дукачі купували у містечках Чорнобай, Золотоноша чи Переяслав, де жили майстри, які постачали свої вироби частині жителів сучасних Драбівського і Золотоніського районів.
Дукачі з бантами носили тільки на Лівобережжі краю, і здебільшого представниці козацьких родин. Так у великому козацькому селі Вереміївка (тепер Чорнобаївського району) у 1903 році кількість населення перебільшувала 12000 чоловік, значну частину якого складало служиле козацтво. Козацькі громади і сільські козацькі управління проіснували тут до 1917 року і саме це село, а в той час містечко, було одним з найбільших центрів виробництва і продажі дукачів з бантами, які купувало або замовляло місцеве жіноцтво. Тут працювали відомі майстри, що і запроваджували нові сюжети і декор бантів дукачів. Починаючи з другої половини ХІХ ст., на Лівобережній Черкащині майже не зустрічалися дукачі з сюжетами, штампованими або карбованими золотарями. Винятково рідкісними були дукачі ХУІІІ ст., що збереглися від бабусь. Їх замінили великі срібні російські монети здебільшого номіналом один карбованець. Золотар виробляв карбованцю оправу у вигляді пружинки. Із зовнішнього боку останньої напаювався звитий з двох дротин шнурочок. До нього припаювали три вушка для його підвішування. Майже завжди це було срібло.
Все своє вміння і смак золотар вкладав у вироблення банта. Не зважаючи на те, що більшість з них виготовлено методом штампування, однакові банти практично не зустрічаються. Кожному з них притаманна своя система розміщення каменів-скелець, їх кольоровий підбір та розміри. Доробка карбівками та різцем довершують враження великої різноманітності бантів, навіть створених одним майстром. Ланцюжки, на яких дукачі підвішувались до бантів, також робили золотарі. Вони були кількох видів. У Кліщенцях, Матвіївці та деяких інших селах (тепер Чорнобаївського району) ланцюжки прикрашалися невеличкими розетками. Звідси й особлива назва – "дукачі з сережками".
Серед всього розмаїття бантів майстри-золотарі пропонували замовникам три основні типи, що мали свої назви і були найбільш поширені. Це – так звані плетений, рогатий і вереміївський дукачі.
У кожному з них зустрічаються екземпляри, що різняться розмірами, які залежали від номінальної вартості монети, яку підвішували у вигляді медальйона - дукача: 1 крб., 50 коп. чи 25 коп. Треба відзначити, що дукачі малого розміру замовлялись як для дорослих, так і для дітей. "Плетений" – це найстаріший тип банта. На початок ХХ ст. він майже вийшов з моди. Про такі банти говорили навіть самі майстри – "стара робота". Хоч у деяких сім’ях із козацьких сіл, таких як Самовиця, Демки, їх носили ще у 30-х роках ХХ ст. Основу композиції цього банта складали контури двох переплетених сердець. На утворену ними решітку напаювалися розетки або сердечка. З внутрішнього боку малася скоба для протягування "косника" – стрічки, на якій і висів дукач з бантом. "Рогаті" дукачі носили в багатьох місцях Лівобережжя. Але особливо полюбляли в містечках Чорнобай та Іркліїв. Композиція такого банта має вигляд фантастичної квітки, розтягнутої по горизонталі. Квітка мала три пари великих пелюсток. Верхня пара листків-пелюсток круто загинається вгору, охоплюючи хрест. Кінці листків виходять за межі загального контуру банта, утворюючи виступи, що нагадують роги. Поміж листків розміщуються розетки з камінцями. Такий бант мав три скоби для косника: велику посередині і дві маленькі по краях. У колекції музею є чотири "рогаті" дукачі. Два з них срібні, інші два позолочені.
Третій вид дукачів – "вереміївські", – вироблялись здебільшого у містечку Вереміївка і художнім оформленням, декором і колоритом були схожі на яскраву пишну квітку. Тому їх ще досить часто називали "квітка”. Дукачі з вереміївськими бантами були найбільш розповсюдженими. Їх носили не тільки у Вереміївці, а й в сусідніх селах: Васютинцях, Москаленках, Мойсінцях. Їх можна було побачити на жительках Ірклієва , інших сіл та містечок Лівобережної Черкащини. Краєзнавець О.Самков, записуючи спогади місцевих жінок зазначає, що вони називали дукачі вереміївського типу ще й "ретязь", "на ретязі" або "квітка". Цей дукач дійсно дуже схожий на квітку. Досягалось це за рахунок більш округлої форми банта, багатого карбованого рельєфу, великої кількості каменів-скелець, їх підбору, наявності вікон у металі. Враження підсилювали розетки, карбовані у вигляді квітів. Бант мав одну широку скобу для косника. Ще один дукач другої половини ХІХ ст., що походить з Чорнобаївського району, має зовсім інший вигляд пелюсток, які об’єднує розетка овальної форми з каменем темно-синього кольору. Цей бант значно меншого розміру і три пелюстки округлої форми з боків прикрашені розетками, що оздоблені голубими камінчиками у вигляді квітки. Внизу від центральної розетки листок закриває скріплення трьох ланцюжків, які тримають медальйон, виготовлений з російської срібної монети 1878 року номіналом 1 рубль. Верхні пелюстки з’єднує рівнобічний хрестик із кастиком з округлим камінчиком по середині.
Необхідно зазначити, що на Лівобережжі краю золотарі працювали на замовлення майже в кожному селі. Але найбільш відомими центрами були села Мельники, Кропивна, Іркліїв, Вереміївка, Васютинці, Гельмязів та місто Золотоноша. А у селі Загородище з кін. ХІХ ст. проживало кілька родин золотарів, які працювали в основному на продаж. В той же час у майстрів були і свої таємниці у виготовленні дукачів, які передавались від батька синам. І вироби майстрів різних сіл різнились між собою. Так, найбільше цінувались вереміївської роботи дукачі, що виготовлялись тільки з благородних металів. А іркліївські майстри-золотарі використовували латунь, мідь, олов’яний припой, "польський матеріал”, тобто ложки, тази та інші речі, виготовлені у Польщі з срібного сплаву дуже низької проби. Майстри ж Загородища не знали секрету високоякісної чистки дукачів після виготовлення, тому й оцінювали свої вироби дешевше. Іркліївські майстри враховували попит і припиняли випуск виробів, що виходили з моди, знали, в яких селах що носять і вміли робити прикраси на зразок вереміївських.
Майже всі майстри дуже любили свою справу, в значній мірі були фанатами, в той же час оберігали свої таємниці. За розповідями місцевих жителів на початку ХХ ст. між селами Галицьким і Жовнине періодично працював по селах мандрівний золотар на прізвисько "Странник", який мав своїх учнів у селах Жовнине та Чорнобаї. "Странник" мав поганий штамп, тому виготовлені ним дукачі були низької якості. У селі Галицьке теж жили майстри-золотарі, серед яких найбільш відомими були представники родини Гетьманів: батько, син та дочка. У 20-х роках ХХ ст. у селі Жовнине працював відомий майстер І.Т.Маринець, який маючи великі здібності від природи – коваль, музика, годинникар, вивчився золотарству самостійно у галицьких майстрів. Штамп І.Маринець виготовив сам. Дукач його роботи був дуже оригінальної форми і коштував 5 крб. Бант дукача сам майстер називав "орел”, тому що форма банта його дукачів чимось нагадувала орла.
Записи спогадів майстрів Лівобережної Черкащини свідчить, що золотарі краю практично не вживали терміни іноземних назв. Словник технічних термінів у нашому краї був складений за спогадами останнього золотаря села Загородище, що нині злилося з селищем Іркліїв, – Олександри Олексіївни Баші (звали її Санька-Золотарка). Деякі відомості були отримані від інших золотарів та їх нащадків, зокрема від дочки Федота - золотаря з Вереміївки – Ніни Федотівни Петровської. За цими спогадами ми маємо можливість ознайомитися із термінами в процесі опису технології золотарського ремесла, що підтверджують і місцеві корені в назвах золотарського ремесла на Черкащині. Селянка, яка хотіла замовити дукач, мала принести майстру два срібні карбованця. Один використовувався як медальйон, інший йшов на виготовлення банта. Ланцюжки, пружинку і "камені" зі скла майстер ставив власні. Монету, з якої він робив бант, розковував молотком у пластину. Хто мав "вальці”, то використовував їх з тією ж метою. Щоб запобігти появі тріщин на металі, пластину час від часу відпалювали на вогні. Потім її накладали на штамп і накривали приблизно таких самих розмірів пластиною свинцю. Вона називалась "цинь”. Вдаряючи молотком по свинцю, золотар таким чином штампував срібну пластину, не забуваючи періодично її "глиювати”, тобто відпалювати. Більшість золотарів мали власні штампи. Дехто замовляв їх у міських ювелірів, а дехто робив сам. Були й такі, що позичали штампи в інших золотарів. Деякі майстри називали його "сподок". Він мав такі розміри, що на ньому вміщались штампи до трьох "бантів” різного розміру і типу. На вузькому боці штампу робили канавки, для виготовленні каблучок. Для штампу брали сталь високої якості. Виготовлення штампу вимагало багато праці, тому і коштував він дорого. Скінчивши штамповку, доробляли рельєф банта "чеканщиками", вирубували зубильцем "вікна", підбирали кольорові "камені", вирізували ножицями "кастики" – оправи для них.
Перед пайкою дукача виготовляли припой. Золотарі називали його "спайка". Секрет його виготовлення зберігався кожним майстром у таємниці. Як правило, припой складався з рівних частин срібла, міді і цинку. Замість міді нерідко брали латунь, оскільки плавилась вона при нижчій температурі. Якщо була необхідність зробити припой м’якшим, то збільшували вміст цинку. "Спайку" готували на черепку або на графітній дошці, які нагрівали у особливій печі. Спершу плавили срібло з латунню, потім додавали цинк. Коли "спайка" була готова, її охолоджували і розплющували у тонкий лист, різали ножицями на вузькі смужки, які дрібнили на маленькі шматочки. Потім брали "кастик", за допомогою обценьків з округлими кінцями надавали йому круглої чи овальної форми. У іркліївських золотарів цей інструмент називався "вицапок". Накладали кастик на бант і укріплювали в потрібному місці "клямрою". Остання являла соболю зажим із шматка сталевого дроту, зігнутого навпіл. Часто "клямра" правила золотарям за пінцет або кондуктор. "Спайку" змішували з розведеною у воді бурою і намащували отриманою сумішшю місце пайки. Паяння виконували у металевій коробочці. Щоб не пекло руки, на дно коробочки сипали попіл, а зверху – гаряче вугілля. Запалювали "горєлку" (так золотарі називали спиртовку), брали у рота мідну трубочку, в яку золотар дув, направляючи полум’я горєлки у потрібне місце. "Спайка" повільно плавилась і "кастик" надійно сполучався з бантом. Решта кастиків та інші деталі виготовлялись таким же чином. Для виготовлення медальйона використовували дріт, який золотарі отримували, протягаючи срібні прутики через "цейзин" (так називали волочило). Щоб відокремити необхідні шматочки дроту, використовували "кусанок" (кусачки). Пружинки і плетені шнурочки, що слугували оправою медальйона, золотарі виготовляли самі. Ланцюжки, на яких медальйон підвішувався до банта, також був золотарської роботи.
Майже всі банти, а іноді і медальйони "красували", тобто прикрашали візерунками з рисочок та смужок. Робилося це різцем, а самі візерунки називали "мережкою". Якщо замовник був багатим, дукач покривали золотом. Скло, грановане під дорогоцінний камінь, золотарі купували. Особливий попит мало "бурякове скло" – кольору рубіна. Більш рідкісним було "міньоне скло", що складалося з декількох шарів скла різного кольору: синій, білий, рожевий, знову прозорий і зелений. Такий "камінь" займав центральне місце. Якщо не було "каменів", золотар використовував намистини, як грановані, так і гладкі. Деякі майстри замість скла використовували дрібний бісер, викладаючи з нього розетки у спеціальних "кастиках", які нагадували квіти. Наприклад, серединка була бурякового кольору, а пелюстки блакитні. Зернини бісеру садили на мастику. Зустрічаються дукачі, банти яких повністю виготовлялись методом карбування або були змонтовані з чотирьох частин. Це було в тих випадках, коли майстер не мав власного штампу, але добре знав свою справу. У деяких групах дукачів за обрамлення править дротяна або стрічкова пружинка, її накручували на навивальнику і, знявши з нього, припаювали. Іноді їх припаювали не безпосередньо до медальйона, а до оправи у вигляді кільця з металевої штабки, що має з двох боків зубці. Зубці загинались до медальйона і тримали його. На пружину могло накладатись оправлення сплетене з двох-трьох дротиків.
Банти будь-яких видів завжди мають однакове пристосування для підвішування. Трохи вище середини на зворотному боці банта вертикально припаювалась досить довга скоба з вузькою щілиною для протягування стрічки. Всі дукачі з бантами носили тільки на стрічках, які утримували медальйони на середині грудей, серед намиста – коралів, перенизаних срібними "рифами” та срібними ланцюжками.
У більшості випадків сільські золотарі Лівобережної Черкащини були хліборобами, які вели своє господарство. Золотарство для багатьох з них було промислом, що приносив додатковий заробіток. З природи свого заняття вони були виразниками селянського смаку. З іншого боку, саме характер їхнього ремесла змушував майстрів знайомитись зі зразками ювелірних виробів старої роботи, запозичувати зразки і сюжети, що побутували у виробах міських ювелірів, творчо переосмислювати їх і тим самим збагачувати селянське мистецтво. Майстри-золотарі були відомими і шанованими людьми в українському селі. Частина майстрів навчалась у місті або в інших золотарів, що пройшли виучку у професійних ювелірів. Інші опановували секрети золотарства самостійно.
Зникнення цього ремесла у селах – велика втрата для культури, ще неоцінена й достатньо не досліджена. Зникнення традиції носити дукачі пов’язане не зміною у моді на них, а нищенням всього укладу життя українського селянства після 1917 року і в наступні часи. Дукачі постраждали більше всього з-за того, що в основі зображення були імператорські герби, корони та короновані особи. Всю цю символіку нищив новий тоталітарний режим у всіх її проявах. Боячись переслідувань, жінки перестають носити взагалі дукачі, ховаючи їх по скринях або горищах. У 20-30-ті роки зникає і сама професія сільського золотаря та залишилися лише їх вироби – чудові зразки народного мистецтва.
На фото - дукачі майстрів Лівобережної Черкащини з колекції Черкаського обласного краєзнавчого музею.
Нестеренко Валентина Іванівна,  заступник директора з наукової роботи Черкаського обласного краєзнавчого музею .