Безжалісне колесо війни прокотилося Черкащиною, залишивши за собою катастрофічні наслідки. Жодну людину не оминула війна. Боронили рідну землю від фашистської нечисті майже 300 тисяч черкащан, понад 13 тисяч – були бійцями партизанських загонів. За 1448 діб Великої Вітчизняної загинуло майже сто сімдесят тисяч наших земляків. На перше січня 2009 року залишилося лише 9111 безпосередніх учасників бойових дій. Серед них і 90-річний житель Черкащини Василь Іванович Москалець, що святкуватиме черговий свій День народження вже 27 грудня.
Василь Іванович юнаком пережив три голодовки (1922-го, 1932-1933 рр., 1947-го року), артилеристом пішки пройшов усю війну. Свою військову службу він розпочав на Дніпрі, на Дніпрі її і закінчив.

 

З ІІ курсу фізико-математичного факультету Черкаського інституту у 1939-му році його забрали на строкову службу у Черкаси. Звідти, після закінчення військового училища, командиром батареї його направили в м. Перемишль на кордон з Польщею. Там вперше Василь Москалець і зустрівся з німецько-фашистськими загарбниками. Опісля були запеклі бої у Білорусі, під Москвою, легендарні битви під Сталінградом, на Курській дузі… А потім було і визволення України. За вироком долі Василю Івановичу довелося разом з однополчанами визволяти ще й рідне невеличке село на Полтавщині, де він народився і виріс. Проте на той час с. Самовицю вщент спалили німці, а своїх батьків разом з братом і сестрою він побачив вже у землянці. У командирові військової батареї свого сина батьки навіть впізнали не одразу. Після форсування Дніпра Василь Іванович визволяв Черкаси, Смілу.

 Пройшовши пішки Румунію, Угорщину, Югославію, Василь Москалець у грудні 1945-го зустрів перемогу в Австрії. Після довгоочікуваної перемоги Василь Іванович ще рік служив у Черкасах. З 1953-го року разом з дружиною Олександрою Олексіївною мирно вчителював у Смілі. Сьогодні минуло вже 16 років, як Василь Іванович втратив свою супутницю життя. Тому сьогодні найцінніше, що залишилось у нього – це спогади.
- Під окупантами Черкаси опинилися в серпні 1941 року. Гітлерівці головували на весь світ і просто перетворили правий берег Дніпра на неприступний «Східний вал». Та ніякий «Східний вал» не міг стримати наступу радянської армії, - згадує ветеран. - Передові з’єднання 21 вересня 1943 року вийшли до Дніпра. І наша 7-ма повітряно-десантна дивізія оволоділа селами Черкаського району - Самовиця, Велика Бурімка, Лукашівка, Іркліїв, Мойсенці. На жаль багатьох із них вже немає на карті. Через непродуману політику посадовців вони були затоплені водами Кременчуцького водосховища. У 43-му йшли нещадні бої. До того квітучі села просто потонули у мороці кривавої війни. Не залишилося на Черкащині жодного затишного куточка. Німці нівечили все, що ставало на їхньому шляху. Вони палили хати, жорстоко вбивали людей. Тож згодом мешканців у населених пунктах взагалі не залишилося. Жителі сіл, яким вдалося вберегли своє життя, переховувалися в лісі. Було страшно і моторошно. Та коли люди почули вістку, що радянські війська наступають, то почали помалу вертатися до своїх осель. Та Черкаси все ще перебували під окупацією фашистів. Будівлі розвалені, звідусіль лунав вогонь. Людей у місті практично не було. Тому розуміючи становище, на початку жовтня наша дивізія почала готуватися до форсування Дніпра. І вже 4 жовтня із настанням темряви штурмовий десантний загін дістався острова Сичів і захопив його. Німці, які його охороняли були знищені, або взяті у полон. Використавши цей успіх бойового десанту, командир дивізії генерал-майор Міколадзе прийняв рішення форсувати Дніпро. Передовий батальйон капітана Чехова за підтримки 10-го гарматного полку форсування здійснив успішно. Через Дніпро налагодили зв'язок і незважаючи на шалений опір ворога утримали свої позиції. У листопаді 1043 року 2894 стрілкова дивізія 52 армії форсувала Дніпро на півночі від Черкас. 14-15 листопада війська просунулись близь до міста але захопити Черкаси не було сили. В ніч 20-21 листопада дивізія передала зайняту ділянку плацдарму в районі Старо-Липово 80 гвардійська стрілкова дивізія передала зайняту ділянку а сама переправилася на Лівий берег Дніпра. О 9 годині 21 листопада почали рух форсовим маршем в район угрупування – с.Коробівка, Чапаївка. Віддаль 125 км. Марш проходив у тяжких умовах – дорога непрохідна. Йшов сніг, під ногами справжнє місиво. Машини буксували одна за одною. Солдатам самотужки доводилося витягувати їх на власних плечах. Пального не вистачало зовсім. Дивізія розтягнулась на десятки кілометрів. Солдати були дуже стомлені. Одежа мокра. Та 23 листопада ми вже були на місці (10 км на Північ від Черкас). А 24 листопада перейшли в наступ заволоділи селами Руська Поляна, Геронимівка, Дубіївка. Потім розвинула наступна Південну околицю Черкас. Черкаси мали вигідне стратегічне значення для німців. На околицях міста вони побудували вогневі точки – в цегельних будинках. Вулиці постійно прострілювалися кулеметним вогнем. Вранці 25 листопада частини дивізії перейшли в наступ 29 гвардійський ПДП вів бій За Дубіївку. Гвардійці зламали опір моторизованого полку танкової дивізії СС «Вікінг» і до першої години ночі оволоділи селом. 21 листопада гвардійський ПДП зустрів ворога в районі колгоспу «Червоний орач» і залізничної будки. Після запеклого бою полк відкинув ворога і закріпився біля залізничної колії. Усі контратаки ворога було відбито. Аби швидше вийти на шосе 6-ту стрілкову роту було переважено на танки. Таким чином наші війська зайняли залізницю, цегельний завод і територію нинішнього підприємства «Хімволокно». Гітлерівські війська були оточені, взяті в кільце. Радянські війська пред’явили фашистському гарнізону ультиматум про капітуляцію в місті. Оточені були позбавлені військового підкріплення. Та наші війська також зазнали величезних втрат.. І відчувши це, фашисти намагалися прорвати оточення та лінії Хутори - Руська Поляна. З боку Сміли на підмогу прибула фашистська танкова дивізія і повела наступ на радянські війська. Вона мала повести атаку по залізниці і єднатися з черкаським гарнізоном. О 10 годині ворожі війська відкрили шалений вогонь по наших позиціях. З кожною хвилиною битва ставала все запеклішою. Наші війська, наступаючи з двох боків, послідовно виривали у німців одне укріплення за іншим. Кулеметна гарматна стрільба не припинялася ні вдень, а ні вночі. Особливо тяжким був бій в районі вокзалу. 10 грудня наші бійці захопили блокпост і два двоповерхові будинки. 11 грудня, після 40-ка хвилинної гарматної підготовки 7-а гвардійська ПДД з усіма 3-ма полками і 10-м гарматним полком перейшла у рішучий наступ і визволила західну частину міста. 21 гвардійський ПДП з ІІ гарматним дивізіоном і гарматного полку визволяв східну частину міста. Квартал за кварталом, будинок за будинком переходили до наших рук. Інші полки один за одним наближалися з окраїн до центру міста. Командир 29-го гвардійського ПДП направив кілька груп для удару по ворогові з тилу. Група під командуванням рядового Олешка наблизилася впритул до ворожого штабу, який розташовувався по вулиці Жовтнева. Вогнем із автоматів вдалося його знищити Зранку 12 грудня воїни-десантники продовжували визволяти квартал за кварталом. І так дійшли до центру. У боях за Черкаси дивізія втратила майже половину всього свого особового складу. Багато воїнів-визволителів віднайшли свій вічний спочинок в Геронимівці. Багато залишилися живими і були нагороджені орденами і медалями. Особисто я отримав Орден Червоної Зірки. Мине час, підуть із життя останні свідки тих жорстоких подій. Та ми свято віримо, що коли настане час, то буде кому із нащадків у поклоні вклонити голову перед братськими могилами, перед нашою святою Черкаською землею, що так густо скроплена кров’ю воїнів визволителів.