Наймальовничіші придніпровські села і хутори, тисячі гектарів родючих ґрунтів, кришталево чистих річок та озер, запашних луків і левад, десятки островів, сотні пам'яток історії та культури навіки поглинули хвилі рукотворного моря — водосховища Кременчуцької ГЕС.
  Людей розселяли не лише в степи понад Дніпро, а й по всій Україні.
  Родини переживали трагедію, адже на старому місці жили цілі покоління пращурів. Назавжди під воду йшли церкви, кладовища, луги й ліси. Із ними знищувалась частина людських душ.
  Ось як згадує про це очевидець, наш постійний дописувач з Ленінського (село нещодавно святкувало 55 років від дня його заснування) Сидір Михайлович Завалко:
  Дніпро... Найбільша ріка України, яка текла з півночі на південь, розділяючи державу на Правобережну та Лівобережну частини і впадаючи в Чорне море. Скільки пісень та художніх творів, давніх і сучасних, присвячених йому. Оспіваний, змальований, описаний... Ласкавий і щедрий, могутній і грізний. А які чудові рядки присвя¬тив йому геніальний поет-мислитель Т. Г. Шевченко, похований, згідно його "Заповіту", на Чернечій горі на березі Славути на околиці древнього Канева, так, щоб "... І Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий...", щоб було видно і лани широкі, і мальовничі дніпровські береги з віковічними вербами, осокорами.
Згадаймо, що життя своїх сучасників на побережжі Кобзар описав так: " а понад ним зеленіють широкії села, а у селах у веселих і люди веселі ". Колись ця характеристика підходили і для моєї малої Батьківщини – села Самовиця, яке знаходилося на лівому пологовому березі Дніпра, навпроти міста Черкаси.
  Від дніпровських вод село відділяла смуга захисного лісу з шелюгами, верболозами, прибережним лугом з буйними сіножатями, з природнім щавлем, яким користувалися й черкаські господині, а численні великі і малі озера — озерчата Самовиця, від якого і назва Самовиця, озера — Павлова, Білозор, Грушка, Перевійське — з чистими плесами, глибокими, а береги вкриті лататтям з білими ліліями. Краса — неймовірна, і щедрість така — риба всяка: щуки, карасі, лини, плотва. Тож звичними на селянському столі були юшка і холодець, риба смажена і сушена в печі для борщу.
  На озерах — безліч водоплавної птиці: качки, чирята, кулики, норці, крячки. В лісі на лугах – косулі, лосі, зайці, лисиці, єноти. А ще ж гриби –печериці і опеньки, ожина, калина, груші дички, хміль. Тут тобі і полювання, і рибальство, і ... Усе це дала природа — без жодного втручання людини. Дармове — тільки не лінись.
  Село Самовиця розкинулося на березі неглибокого однойменного озера, у яке впадала маленька річечка Золотоношка. В селі її називали Рівцем. Їїчисту прозору воду всі, хто жив поблизу, використовували, як питну. Річка розділяла село на дві частини, вибігала в озеро Самовицю, а далі – в озеро Павлова, Грушка і невеликі безіменні озерця стікали в Дніпро. Завдяки цьому в озерах вода ніколи не застоювалась, тим більше не "цвіла" і завжди була чистою. Що цікаво: у пору весняних повеней її вода текла у зворотному напрямку. В річці водилося багато риби – плотва, щука. Люди, що жили понад річкою, завжди мали свіжу рибу.
  Садиба, де я народився і ріс, розташовувалася в південній частині села, за декілька десятків метрів від озера Самовиця, в урочищі Кошманка, навпроти глибокого плеса, яке називалося Журавка — найкраще місце для купання. Посеред головного озера лежав острівець Качок площею з гектар, де випасалися телята, кози, вилежувалися гурти гусей, качок. Довколишні пейзажі важко описати. Недаремно літньої пори сюди приїжджали відпочивати навіть з Москви. Бо тут і риба, і птиця, і гриби, і ожина, і парне молоко. А повітря бо яке – напоєне луговими травами, випарами води. На правому березі Дніпра – Черкаси, міст довжиною 3750 метрів. Жителі прибережних сіл Самовиці, Більок. Мутих, Чехівки, Дубинки, Панського забезпечували місто молоком, маслом, яйцями, птицею, м’ясом, овочами.
  На нашому півгектарному городі стояла хата, збудована в 1895 році, поруч конюшня з сінником, сарай, корівник, свинарник, вівчарник. В городі росли чотири велетенські берези, з соку яких, заправленого сушеними грушами, щовесни припасали двадцятивідерну бочку квасу. Були в дворі шість груш-дичок, чотири шовковиці, сливи, терен, калина.
  У період НЕПу мали 3,5 гектари орної землі та 3,5 гектари сіножаті. Сінокосну землю наділили компаніям, які об’єднувалися в кілька господарств. Наше входило в компанію із ще десятьма родинами. Спільний сінокіс був у урочищі Водовозівщина — кілометрів за три від села. У червні гуртом косили траву. В "ручку" заходили більше десятка косарів, а перед ними загінка близько двохсот метрів. Ведучим, як правило, ішов мій старший брат Федір, а замикаючими — безрукий Макарець (інвалід першої світової війни Макар Онопрійович Шемшур) і я, малоліток. Доки ми з ним дійдемо до кінця загінки, то ведучий Федько вже купається в озері Перевійське, яке було поруч.
  ...Закінчується трудовий день, закладаємо вже прив’ялу скошену траву, кожен в свою гарбу і рушаємо додому. В цій компанії був жартівник і гарний співак Василь, на прізвисько Марвич. Саме до нього з інших підвід сходилися співати. І лише в надвечір’ї пісня, відлунювалась в плесах озер — і в селі чутно. Найчастіше починали з отієї — «Ой, гиля, гиля, гусоньки, на став» або «Ой, хмелю, хмелю зелененький». Хоч поверталися натомлені, бо праця косаря прирівнювалася до роботи землекопа-грабаря, але збуджені веселі...
  А вдома дружини, матері вже приготували вечері на пічках-кабицях — хто галушки, хто зливану кашу чи чумацький куліш. Та й чарка завжди була...
  ...І досі прекрасна колиска мого дитинства та юності живе у спогадах, з’являється у снах.
Хоч селянська праця, як і завжди, була важкою, але більше згадується хороше, світле, радісне, як і природа, що нас оточувала. Як і звичайно в молодості.
  А потім мальовничим Побережжям, як і по всій державі, прокотилася хвиля небачених і жорстоких подій. Колективізація, голод 1932-1933 років, репресії, війна, окупація, спалені села при відступі німецьких варварів. Тяжка відбудова народного господарства, відбудова колгоспів, радгоспів, сіл. Голодний 1947 рік. На початку 50-х років уже ніби оговтались, бодай скромно відбудувались, достатньо твердо став на ноги колгосп.
  Аж тут, мов грім серед ясного неба, розмови про можливість переселення у зв’язку з будівництвом Кременчуцької гідроектростанції, потужнішої за Дніпрогес. Спершу цим чуткам не вірили, а дід Василь Нечипорович навіть перехрестився: ”Щоб оце затопити таку природу, таке багатство, Богом дане, де живуть люди з діда-прадіда? Боже борони, треба бути бузувіром, щоб таке скоїти".
  Виявляється шостим п’ятирічним планом СРСР (1956-1960) передбачалося будівництво каскаду ГЕС на Дніпрі, серед них і Кременчуцьку, потужністю 450 тисяч кіловат.
Т  ож незабаром з’явилися в Самовиці оціночні комісії з району, які оцінювали селянські господарства — будівлі, паркани, криниці, дерева — все, що є на садибі. Бригади із Закарпаття почали рубати ліс, чагарники, спеціально для лісорубів у селі відкрили продовольчий магазин з широким, як на той час, набором продуктів, на Дніпрі пришвартувався дебаркадер, як гуртожиток для приїжджих лісорубів. От тоді й повірив дід Василь, що це не просто чутки, не казка: на людей насувається біда, не менша недавно пережитої війни. Це було велике потрясіння — психологічне, фізичне, матеріальне.
  Ледве виборсалися від воєнної розрухи, а все треба починати буквально з нуля. А як, скажімо, будуватися Марії Смолі, в сім’ї якої троє малоліток, або Лагуті Прісці, яка має теж троє малолітніх дітей, чоловіки яких загинули на фронті Великої Вітчизняної війни. Люди розгубилися, а дід Василь одним із перших, як кажуть, "змотав вудки" – виїхав до Черкас, а багато господарів подалися на розшуки місця переселення. Добре, що держава не заперечувала вибору місця для переселення.
  Більшості ж залишилося одне: валяй, розбирай недавно збудоване, вантаж на автомашини, якими держава забезпечила, і вези за 35 км у засіяний хлібами степ, де немає ні лісу, ні води, ні випасів, ні сіножатей. Там лише чимала, позначена кілочками садиба в 25 соток, отримана жеребкуванням.
Держава перерахувала кожній сім’ї в ощадкасу мізерні компенсаційні кошти, але на руки, як аванс, видавали лише половину.
  Решту видавали тоді, коли було зачищено старе подвір’я, щоправда, держава надавала транспорт, дешевий ліс, шифер, гвіздки. Але грошей не вистачало, а безкоштовної підтримки з боку держави практично не було – не те, що тепер: коли постраждали від стихії в Західних областях України, їм давали готові будинки.
  Та нас переселили. Без страйків, без гласних протестів, як мирна череда худоби, яку женуть на   убій, не питаючи згоди, сотні сіл, десятки тисяч дворів стерли з лиця землі і затопили рукотворним морем. Майже в кожному селі була церква, а ще поховання предків. Подумаєш і моторошно стає, скільки там, під хвилями, потоплених дворів, вимушено забутих могил, яких ніхто вже не провідає, не пом’яне, не поставить свічку.
  Сама земля, сама природа вабила людей у тамтешні шедрі і мальовничі місця. Про це свідчить розташування через 3-4 кілометри побережанських сіл – Самовиця, Більки, Мутихи, Дубинка, Чехівка, Вороненці, Червонохиженці, Мільки, Мойсинці і інші.
  "Рукотворне море" широке, довге і мілке, вода в якому "цвіте" щоліта, аж ніяк не компенсує ні безліч риби, яка сотнями тонн гине під час скидан¬ня води ГЕС, ні інших природніх дарів, ні райського відпочинку на знищеному піщаному Побережжі. Утворилася по суті отруйна помийниця, захламлена вонюча клоака.
  Скоєно економічний і екологічний злочин XX століття, завдано непоправних збитків і державі, і людям. Що надалі принесе ця незбагненна авантюра уявити важко — хвороби, фізичну і духовну кволість людей. Адже душа тих, хто пам’ятає сплюндровану природу, до кончини жалітиме за нею. Хотілося б, щоб про це знали молодші покоління, робили правильні висновки з уроків минулого.
[/c][c]