фото: Леся ЩЕРБЕНКО

 

Мотрона Косецька з села Геронимівка, що поблизу Черкас, показує рушник, який їй подарувала тітка Катерина. Рушникові майже сто років Баба Мотя, як її називають сусіди, живе в селі Геронимівка, що поблизу Черкас.

 

17 листопада Мотроні Косецькій виповнилося 79 років. У чотирирічному віці вона пережила Голодомор. Біля під’їзду 12-квартирного будинку Мотрона Андріївна голосно обговорює щось із сусідками. — Зранку світла не було в усім домі, — пояснює жінка, поки підіймаємося східцями до її квартири на 2-й поверх. — Скільки на віку пережила, а зараз нікому не треба. Куди не звонимо, ніхто не реагірує. У трикімнатній квартирі багато килимів. Живе баба Мотя сама. На рік молодший чоловік Михайло Косецький помер чотири роки тому. Дві доньки й син живуть окремо. 55-річна Ніна та 54-річна Люба — у Кременчуці, Михайло, 51 рік, — у Геронимівці. Мотрона була найстаршою з шести дітей у сім’ї Андрія Маркіяновича і Ганни Семенівни Захарченків. Жили в селі Самовиця — нині Ленінське Драбівського району. — Мені чотири годи було, як голодовка почалася. Мати десь візьме жменю проса, натовче. А я під стіл залазила й лусочки збирала. Собі в рот клала і братика Феодосія кормила, щоб не подохнуть. Йому год усього був, — витирає очі. Мотрона Андріївна каже, що її батька розкуркулили. — У 31-му заганяли в колгосп. Батько не хтів. У нього були воли, коні. Вони прийшли, не знаю, комуністи чи хто, все забрали. Навіть скло з образів. Полотно мати ткала, і його забрали всеньке. Вона кричала: ”Оставте ж хоч дітей одягти”. Жінка згадує, що зиму ледве пережили. — Весною на бур’янах вижили. Калачики їли. Очерет із води вилазив — спичаки називали його. Вода ше з льодом, а ми ліземо в ту воду й дістаєм. Хто швидше, щоб ніхто не вирвав. Сама їла й батькам додому несла. Розповідає, що й потім жили бідно. У сім’ї народилося ще двоє дітей: 1936 року — Катерина, 1939-го — Петро. — Я в школу у вісім год пішла, бо не було в шо взутися, — дістає великий фотоальбом із шафи. На пожовклому знімку — діти з учителькою, половина — босі. Каже, як почалася Вітчизняна війна, німці спалили село. Люди жили в землянках. Під конвоєм вели, з ружжами — Закопували з матір’ю зерно під піччю в хаті. А воно тоді так прокоптіло, що їсти не можна. 12-річну Мотрону хотіли забрати до Німеччини. Врятував батьків знайомий. Він проводив медогляд. — Виписав мені бомажку, що больна на голову. Але через місяць облава була, і нас із двоюрідною сестрою Полею на печі найшли. Наш сільський видав. Каже: ”Осьо дівулі лежать”. Під конвоєм вели, з ружжами. Я в туалет попросилася — та як побіжу через поле! — хапається за серце. — А сестру мою забрали. Після війни вона вернулася. Плавочки мені подарила. До війни всі люди без білля ходили. Каже, після війни в колгоспі годували погано. Давали на день 200 грамів хліба. Кожен хотів отримати окраєць, бо він не такий глевкий. — Із братом гнилу картоплю на полі збирали й оладки пекли, — згадує жінка. — Зараз дочки кажуть: ”Мамо, повикидайте те лахмоття, що в шафі”. А як я викину? Як згадаю, що нуждалася...
1949-го жінка поїхала на роботу на Донбас. Ремонтувала залізницю в Макіївці. — Ми рельси тягали, шпали. А був один мужчина — костилі молотком забивав, і не так. Я хватаю той молоток і сама давай забивать. Майстер побачив і перевів мене костильщицею. Стали сміятися: ”Захарченко, що це ти мужиків підтоптала?”. Через рік поїхала в Красний Луч Луганської області. Робила вагонщицею у шахті. — На гроші, що зароблю, купляю полотно й одсилаю додому. Щоб було в що братів і сестер одягти. Їла тільки тульку й воду пила. Але така пампушка була, — показує фотографію, де сидить із дівчатами. — Коси на бомагу крутила, не різала. Із чоловіком познайомилася на Луганщині. — Він моїм брігадіром був. Я йому ”дядьку” казала. Якось у клубі говорить: ”Я сьогодні до вагонщиці піду”. Еге, думаю, дідька підеш. У нас общежитіє 150 жінок, і чоловіків не пускають. Сховалася за общежитієм. Дивлюся, його пустили! Прихожу, а він спить на кроваті. Я в сльози. Пішла в ”красний уголок” спати. Кавалєр — на кроваті, а дівка — в ”красному уголку”. Через рік подали паспорти на розпис. Жінка каже, не хотіла спершу, бо Михайло любив випити. Але був роботящим. 1952-го, коли народилася донька Ніна, переїхали на Хмельниччину до його батьків. Сім років жили в маленькій хаті під солом’яною стріхою. — Така хата була, як у Шевченка, ось покажу, — довго гортає альбом. — Мабуть, не в цьому. У мене 20 альбомів. Дуже люблю передивлятися. Показує весільні знімки онучок — 29-річної Юлії та Оксани, 27 років. — Ми з чоловіком золоте весілля отпразнували, — показує себе в фаті зі штори. — Оділи бабі гардіну на голову. Такої свадьби не було, то діти золоту устроїли. Розповідає, як вийшла на пенсію, почала вишивати. Але через глаукому погіршився зір. — Тепер у карти граю і в доміно з мужиками у дворі. Чоловік покійний навчив. Бува, наваримо мундірки й сидимо до п’ятої ранку. 1928, 17 листопада — Мотрона Захарченко народилася в с. Самовиця Драбівського району тоді Київської області
1949 — переїхала до Макіївки на Донеччині
1951 — у м. Красний Луч Луганської області познайомилася з Михайлом Косецьким, розписалися
1952 — народилася донька Ніна; переїхали в с. Бережана Чемеровецького р-ну на Хмельниччині
1953 — народилася донька Люба, за три роки — син Михайло
1975 — переїхали в с. Геронимівку Черкаського р-ну
1981 — їздила по путівці на екскурсію 12-ма містами-героями Радянського Союзу
1983 — вийшла на пенсію
2001 — відсвяткувала з чоловіком золоте весілля
2003 — чоловік помер
Леся ЩЕРБЕНКО